Усі жінки - відьми. Фатальне кохання - Кемерон Докі
Знаю: важко судити усіх за однією людиною, — вела Люсіль, не давши Фібі вставити свій коментар. — Особливо за такою схибленою людиною, як Вільям Ланкастер. Але від цієї думки мені не ставало легше, і страх мій не минав. Чесно кажучи, Фібі, усі ці роки я поводилася як боягуз. І от настав час припинити поводитися так ганебно. І саме тому сьогодні я їду з вами. Якщо мені судилося померти, то я принаймні помру вільною людиною.
— До цього не дійде, Люсіль, — заспокоїла її Фібі. — Про це ми з сестрами подбаємо, повірте.
«І тепер я мушу будь-що дотриматися даної обіцянки», — подумала Фібі, спостерігаючи, як Пайпер та Люсіль вітаються на порозі особняка Холівелл Менор.
— Ми дуже раді, що ви до нас приїхали, міс Маршалл, — сказала Пайпер.
— Люсіль, — відразу виправила її бабця. — Фібі слід було вам про це сказати.
— Так, Люсіль, — з посмішкою повторила Пайпер. Ваят писнув, простягнув рученята — і Люсіль не встигла й оком змигнути, як він опинився у неї на руках. — Здається, у вас тут вже з’явилися шанувальники, — зазначила Пайпер.
— О Господи, — ошелешено зойкнула Люсіль, в обіймах якої так несподівано опинився вертлявий та писклявий малюк. — Такий крихітний, еге ж? — Тут Ваят обійняв бабцю за шию, увіткнувся в неї носиком і щось заворкотів. — І такий красунчик!
— У цьому він увесь пішов у тата з мамою, — зауважила Фібі.
Цієї миті малий висунув язичка і почав тпрукати.
— Вибачте, наразі не можу познайомити вас із своїм чоловіком Лео, — сказала Пайпер. — Він поїхав у справах за місто.
— Мені б дуже хотілося з ним познайомитися, — ввічливо, але з ледь помітною осторогою сказала Люсіль.
Запала трохи ніякова тиша.
— Ми так і не вирішили, яка кімната буде вам до вподоби, — швидко знайшлася Пейдж. — І тому залишили вибір за вами. Одна кімната виходить вікнами на вулицю, а друга — у внутрішній двір, у наш сад — якщо його можна так назвати.
— Та, мабуть, мені більше до вподоби та, що виходить у сад, — відразу ж зробила свій вибір Люсіль. — Завжди приємно дивитися на квіти та дерева.
— Чудово. Тоді я віднесу туди вашу валізку, — сказала Пейдж. Взявши валізку, вона рушила сходами вгору. — А тим часом Фібі й Пайпер покажуть вам решту будинку.
— Якщо ви ставитиметеся до мого приїзду як до офіційного візиту, то нічого путнього з нього не вийде, — раптом зауважила Люсіль, коли Пейдж пішла на горішній поверх. — Якщо ми увесь час тільки те й робитимемо, що змагатимемося у ввічливості, то у вирішальний момент у нас не буде повного взаєморозуміння.
Почувши відверте зауваження Люсіль, Пайпер іронічно посміхнулася.
— Навіть якщо ми запросили вас до себе, маючи на думці власні приховані мотиви, ви все одно наша гостя, Люсіль, — сказала вона. — І нам дійсно дуже приємно приймати вас у своєму домі.
— Відпочивайте, поки є вільний час, — багатозначно мовила Фібі, забираючи Ваята у Люсіль і передаючи його Пайпер. — Бо мені здається, що невдовзі нам стане не до відпочинку.
— Може, комусь чаю? — спиталася Пайпер.
— З великим задоволенням, моя люба, — сказала Люсіль і засіяла від радості. Кинувши пустотливий погляд на Фібі, вона знову забрала до себе Ваята і, узявши під руку Пайпер, повела її в кухню з таким виглядом, наче краще за неї знала, куди треба йти.
— Сюди, будь ласка.
Розділ 14
— Пайпер, з тобою все гаразд? — Голос Джила пролунав біля самісінького вуха, і Пайпер аж підскочила від несподіванки.
«А він і не міг по-іншому привернути мою увагу — тільки ставши поруч і гаркнувши у вухо», — подумала вона. Коли у клубі «РЗ» збиралося забагато відвідувачів, там ніколи не бувало тихо, але сьогодні галас просто-таки зашкалював. — Намагання знайти у житті попри погані новини і щось гарне останнім часом стало постійним заняттям не тільки для неї, але й для відвідувачів її клубу.
Новини про недавнє вбивство і подробиці попередніх вбивств були основною темою усіх випусків новин. Тож не дивно, що звістка про те, що останні години свого життя Норман Джонс провів саме в «РЗ», приваблювала до її закладу рекордну кількість відвідувачів. І доброю новиною було те, що це було на користь її бізнесу. Цей факт, хоча й суперечливий, ігнорувати було неможливо.
Погана ж новина полягала в тому, що через небезпеку, що нависла над мешканцями міста, персонал її клубу постійно знаходився на межі нервового зриву. Працівники, котрі за нормальних обставин досить легко знаходили спільну мову, тепер просто кидалися одне на одного. Здавалося, сама атмосфера клубу містила в собі якусь химерно-зловісну енергію, була наелектризованою до краю. Інколи Пайпер здавалося, що ось-ось між відвідувачами почнуть проскакувати іскри.
Але найгіршим було те, що після відчутних успіхів, досягнутих відразу ж по смерті Нормана Джонса, їхнє розслідування затупцювало на місці. Вони вже зверталися до «Книги таїнств», але там не було посилань стосовно Вільяма Ланкастера чи відновлювального заклинання, яким він, вочевидь, скористався. Деякі подібні заклинання, написані їхніми предками, сестрам таки вдалося розшукати, але достеменно дівчата не знали, як їх слід застосовувати, бо для протидії планам Вільяма Ланкастера треба знати напевне, що саме він замислив.
«Хто б міг подумати, що мені колись доведеться дізнатися про такі численні способи відновлення живої тканини!» — подумала Пайпер.
— Пайпер! — знову загуло у неї у вусі.
— Вибач, Джиле, — відповіла Пайпер, повертаючись до нового директора і перекрикуючи гамір у залі. — Я не навмисне. Просто трохи відволіклася — тільки й того.
— Ну і людей у нас сьогодні! — вигукнув Джил і демонстративно закотив очі, компенсуючи в такий спосіб брак можливості нормально спілкуватися через неймовірний шум.
Пайпер мимоволі посміхнулася. Хоч як би не докоряли їй сестри за начебто поспіх у прийнятті рішення, але правда полягала в тому, що вона ще жодного разу не мала підстав засумніватися в його правильності. І навіть якби ті з’явилися, вона швидко відкинула б їх через вправність, з якою Джил владнував усі труднощі у роботі.
Загибель Нормана Джонса, неминучий приїзд поліції з подальшими розпитуваннями, неймовірна кількість відвідувачів — ніщо не могло вплинути на доброзичливу вдачу Джила. Він з такою невимушеністю спілкувався з репортерами, що Пайпер не довелося самій давати інтерв’ю — і ця
