Усі жінки - відьми. Фатальне кохання - Кемерон Докі

Фібі кивнула:

— Я думаю! Скільки років пробути в ув’язненні у власному портреті! Тут кого хочеш зненавидиш!

— Тож ми маємо справу з трьома головними людськими емоціями, з великою, так би мовити, трійцею, — резюмувала Фібі. — Це — кохання, ревнощі й жага помсти.

— А чи піддавали коли-небудь сумнівам той факт, що Ізабелла Маршалл померла не природною смертю, а з якихось інших причин? — поцікавилася Пайпер. У відповідь на її запитання Фібі й Пейдж заперечливо захитали головами. — А що трапилося з Мірандою Ненс?

— Узагалі-то, про її долю я дізналася з Інтернету, — відповіла Фібі. — Міранда зникла під час однієї з експедицій до Олександрії. Її тіло знайшли кілька днів по тому, але зовсім не там, де можна було припустити, а в її студії в Каїрі.

— Її тіло було майже неушкодженим, за винятком двох речей: хтось відрізав їй язика і відрубав руки, — продовжила розповідь Пейдж. — Більше того: кожен мистецький твір у її студії, завершений і незавершений, було розтрощено або порізано на шматки.

— Щоби більше не промовляла заклинань і не творила картин із зображенням людського тіла, — стиха промовила Пайпер.

— От-от, — кивнула головою Фібі. — І це ще не все. Упродовж кількох років усі твори Міранди у приватних колекціях також були знищені. Наче хтось хотів викорінити саму згадку про її існування.

— Гадаю, не треба довго думати, щоб здогадатися, ким був отой «хтось», — сказала Пейдж. — То був Донован Хоуторн. Але дозвольте поцікавитися: чому ж у такому разі Донован не переслідував Ізабеллу Маршалл? Якщо вже мститися, то слід мститися головній винуватиці, правда ж?

— Але вона не була головною винуватицею, — заперечила Фібі. — Принаймні не вона промовила закляття. До того ж не останню роль відіграло кохання. Донован Хоуторн був щиро відданим Вільяму Ланкастеру. Що Вільям бажав, він обов’язково отримував. І доки він не потрапив до в’язниці власного портрета, основним об’єктом його бажань була Ізабелла Маршалл.

— Тут може бути й ось що ще, — повільно проговорила Пайпер. — Нам уже відомо, що Вільям і Донован намагалися встановити контроль над думками — і це однозначно. Навіть якщо Міранда й Ізабелла опинилися за тисячі миль одна від одної, я припускаю, що світова мистецька спільнота була в ті часи досить нечисленною, кожного її члена можна було досить легко знайти, тож, мабуть, Донован вирішив спочатку порахуватися з Мірандою, змусивши Ізабеллу ціпеніти від страху в очікуванні неминучої смерті.

— І провести решту життя, увесь час озираючись, — додала Фібі. — У певному сенсі можна сказати, що Донован таки забезпечив Вільяму те, чого той бажав: контроль над Ізабеллою.

— Але ж і Міранда, й Ізабелла вже мертві, — поволі мовила Пайпер. — І, крім самого Вільяма, лишилася єдина жива людина, яка хоч щось знає про цю історію.

— Це Люсіль, — сказала Фібі. — Гадаєте, вона в небезпеці? Стривайте. Яке дурне запитання! Звісно, що їй загрожує небезпека. Це цілком очевидно.

Але вбивство Люсіль нічого не дасть, — заперечила Пейдж. — У ті часи вона була малою дитиною.

— Дитиною, яка знала про плани Міранди та своєї матері, але нічого не зробила, щоб зупинити їх, — заперечила Фібі. — Гадаю, нам слід виходити з того припущення, що Вільям вважає Люсіль своїм ворогом.

— Тоді чому він зволікає? — спитала Пейдж. — Чому б відразу не поквитатися з Люсіль?

— Дійсно цікаве запитання, — сказала Пайпер. При цих словах Фібі й Пейдж враз замовкли і напружено замислилися.

— У неї виникла ідея, — гучно прошепотіла Пейдж декілька секунд по тому. — Я чую, як працює її мозок.

Фібі кивнула:

— І я чую. Точно — у неї виникла якась ідея!

Пайпер закотила очі:

— Гаразд, розумниці. Я скажу вам, у якому напрямку працює мій галасливий мозок. Хоча в цій історії забагато емоцій, у ній проглядається і досить добра організованість. Зараз Вільям займається відновленням свого тіла через вбивства. І він не просто вбиває випадкових людей, а потім відрізає потрібні йому частини тіла. Він має якийсь план.

— Господи, як же я раніше не зметикувала?! — вигукнула Фібі. — Усе це виявляється простіше простого!

— Просто ти зосереджувалася на чомусь іншому, — сказала Пайпер. — Наприклад, Вільям це чи не Вільям? А тепер, коли в цьому ми абсолютно впевнені, слід переключити увагу і зосередитись на тому, що є важливим для нього. І це буде найкращий спосіб вистежити його.

— Отже, ми знаємо, що він жадає помсти, — почала Пейдж.

— Саме так, — сказала Пайпер, кивнувши головою. — І не просто помсти, а помсти у відповідності з певним планом.

— І це означає дві речі, — резюмувала Фібі. — Ми мусимо знайти те закляття, яке він збирається використати для відновлення свого тіла. А ще ми мусимо захистити Люсіль Маршалл.

Він відчув втому, і це його здивувало.

Усе життя його вчили бути напоготові. Не здаватися, перемагати. Ігнорувати біль, утому, навіть власні бажання. І він ніколи не йшов наперекір засвоєним правилам, навіть не намагався.

До того ж за всім цим стояв постулат: він був лише засобом, інструментом — і нічим іншим. Його власні потреби та бажання не мали значення. Найважливішою була остаточна мета.

Яка зараз, після довгого чекання, була уже близько. І він мав відчути піднесення, але натомість відчув втому і виснаження. Як бігун-марафонець, який відчув на останній милі, що ноги більше його не слухаються, не рухають його вперед.

«Уперед, — подумав він. — І тільки вперед».

Він мав дивитися тільки вперед. Прагнути до мети.

І лише після її досягнення він зможе дозволити собі відпочинок. Виспатися і мріяти власні мрії замість чужих.

«Цікаво, як я почуватимуся під час відпочинку?» — подумав він.

Але його розум, зазвичай кмітливий і вправний, коли йшлося про знаходження правильного маршруту, про шляхи нападу та відступу, просто відмовлявся зазирати так далеко у майбутнє. Він рвучко підвівся. Немає сенсу розмірковувати про те, що може бути. Може — не те слово, на якому слід робити розрахунки.

Натомість, стоїчно долаючи втому, він зосереджено заходив по кімнаті, збираючи все необхідне для ночі, що чекала його попереду. Не мав він часу на власні мрії! Не зараз. Ще рано. Поки що він має робити те, що робив завжди. Те, що вдавалося йому найкраще.

І він зробить те, що слід зробити.

Тихо й обережно він вийшов у темряву.

Розділ 13