Усі жінки - відьми. Фатальне кохання - Кемерон Докі
Пейдж по порядку розклала предмети, необхідні для першого заклинання: чотири білі свічки, щільно вправлені у масивні скляні держаки. Вони позначали чотири сторони світу, вказані на мапі: північ, південь, схід і захід.
На нічному столику біля ліжка Пейдж стояли напоготові миска чистої води, фотокопії Вільямового портрета, тоненький золотий ланцюжок, грудочка землі з парку біля Будинку з фресками, а також коробочка сірників. Вона зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися і сконцентруватися, а Фібі тим часом вимкнула верхнє світло, і кімнату поглинула темрява нічного міста, розбавлена слабким мерехтінням вуличних ліхтарів.
— Що ж, — мовила Пейдж. — Давай шукати цього невдаху-зловмисника.
Вона рішуче взяла коробку з сірниками, витягла один і запалила. Вогонь сірника у темній кімнаті здавався неймовірно яскравим. У ніздрі Пейдж вдарив гострий запах сірки. Коли полум’я почало горіти рівно, вона піднесла сірник до гнотика першої свічки і пробурмотіла слова обраного заклинання.
— Північ.
Гнотик загорівся рівним полум’ям.
— Південь.
Пейдж торкнулася сірником найближчої до себе свічки.
— Схід. Захід.
Обережними і вивіреними рухами Пейдж одну за одною запалила свічки. У замкненому просторі їхні вогники горіли рівно, не коливаючись, заливаючи мапу м’яким золотавим світлом. Помахом руки Пейдж загасила сірник, а потім, продовжуючи чаклувати, повторила заклинання про чотири сторони світу:
Північ, південь, захід, схід.
Вас благаю — поможіть!
Що шукаю — покажіть!
Де шукати — розкажіть!
Ледь встигла вона промовити ці слова, як нерухоме полум’я свічок спалахнуло сильніше.
— Поки що все йде добре, — промимрила Фібі, ставши біля нічного столика.
«А тепер — частина друга», — подумала Пейдж.
Не зводячи очей з мапи, вона простягла руку до столика і намацала грудочку землі, яку Фібі принесла з клумб у парку біля Будинку з фресками. Узявши пучку цієї землі, вона кинула її на поверхню мапи.
— Земля, — сказала Пейдж.
Нахилившись, вона легенько дунула — і земля розпорошилася по всій мапі аж до куточків.
— Повітря.
Не зводячи очей з мапи, Пейдж знову простягла руку, і Фібі поставила їй на долоню миску з водою.
— Вода, — мовила Пейдж.
Вільною рукою вона взяла фотографію Вільямового портрета, яку їй теж подала Фібі. Міцно і непорушно тримаючи миску, Пейдж поклала фотографію у воду. Та легенько погойдувалась на поверхні води. Пейдж затамувала подих. Фотографія при цьому лишалася на поверхні саме там, де було потрібно. Повільно й обережно, обома руками Пейдж поставила миску на найближчу до себе, непокриту мапою частину хліборізної дошки.
«Поки що все гаразд, — подумала вона. — А тепер — те, що приведе в дію всю цю конструкцію».
— Вогонь.
Знову простягла вона руку. І Фібі поклала в неї другу фотографію Вільямового портрета. Тепер рухи Пейдж стали швидкими і вправними. Тримаючи фотографію посередині, вона по черзі підпалила кожен її кінчик від чотирьох свічок, що символізували сторони світу. При цьому вона дотримувалася тієї самої послідовності, у якій ці свічки запалювала: північ, південь, схід, захід.
Фотопапір зайнявся швидко, краї фотографії почорніли й почали скручуватися. Коли полум’я торкнулося пальців Пейдж, вона кинула рештки фото в самісінький центр мапи. Він догорів на льоту і упав на мапу дощиком дрібного чорного попелу. Задоволена своєю вправною роботою, Пейдж завершила заклинання:
Земля і повітря, вогонь і вода,
На допомогу кличу вас я,
Зло, що сховалося, жде свою мить,
Де воно криється — нумо, скажіть!
Не встигла Пейдж промовити це заклинання, як одночасно трапилося кілька подій. Вода у мисці збурилася, як під час шторму. Язички полум’я на свічках несамовито застрибали і затріпотіли. А потім усе вгамувалося так само швидко, як і збурилося. Полум’я свічок знову стало нерухомим. А коли Пейдж поглянула на миску, то побачила, що фотографія Вільяма опустилася на дно і лежала там обличчям догори.
— Що ж, здається, заклинання діє, — прошепотіла вона Фібі. Не наважуючись відвести погляд від мапи, Пейдж простягла руку за останнім предметом, що лежав на нічному столику. То був тоненький золотий ланцюжок. Золото символізувало чистоту. Вона взяла ланцюжок і підняла над малою, звісивши до-низу один його кінець. Він звисав абсолютно вертикально, як і язички полум’я свічок, що скидалися на вартових з чотирьох боків.
— Нумо! — пробурмотіла Пейдж, наче заохочуючи. — Покажи мені, де він є. Він має бути десь тут. Покажи мені, де ховається його зловісна мармиза.
Ланцюжок почав гойдатися. Спочатку — потихеньку, а потім усе сильніше. Раптом свічка, що означала «схід», згасла. Ланцюжок засмикався в пальцях у Пейдж. Вона відчула, що він почав нагріватися. Потім так само раптово згасла свічка, що означала південь. Рука Пейдж сіпнулася ліворуч, на захід. Вогник цієї свічки спалахнув яскравіше і ще більше здійнявся догори. Полум’я свічки, що означала північ, залишалося рівним і непорушним, як Північна зірка, як постійна точка відліку.
— Ой! — раптом скрикнула Пейдж. За мить ланцюжок з приємно теплого став дуже гарячим, тож вона його не втримала: рука конвульсивно смикнулася, і Пейдж впустила ланцюжок. Він упав на мапу геометрично-бездоганним кружальцем і почав скручуватися, як змія. Цієї миті згасли й останні дві свічки.
— Світло! — схвильовано мовила Пейдж. — Фібі! Увімкни світло.
Замість того щоб йти через усю кімнату до вимикача люстри, Фібі нахилилася і увімкнула нічник біля ліжка Пейдж, потім присунула його, щоб світло падало просто на мапу. Ланцюжок лежав на ній бездоганно рівним кружальцем. Через його центр проглядався маленький сегмент мапи.
— Нам це вдалося! — видихнула Пейдж стишеним голосом. — Неймовірно! Заклинання спрацювало. Тепер ми знаємо, де він знаходиться. — Вона схилилась над мапою і почала уважно її роздивлятися, намагаючись не зрушити з місця кільце ланцюжка. — Схоже, що це десь…
— Хвилиночку! — раптом перервала її Фібі — вона теж, низько схилившись над мапою, ретельно вдивлялася у позначки та назви. — Я знаю, де це, і ти теж знаєш.
Пейдж сперлася на спинку ліжка.
— О ні. Тільки не це! — сказала вона.
— Боюся, що саме це, — розчаровано кивнула Фібі. — Саме в цьому місці знаходиться Будинок з фресками.
«Сила. Немає нічого кращого, аніж відчуття сили», — подумав він.
Він відчував, як вона швидко розливається по венах, міцніша за найсильніший наркотик, запаморочливіша за найкраще вино. Обпікаючи його зсередини, очищаючи, як вогонь. Це прекрасне відчуття майже компенсувало ті страждання, яких йому довелося зазнати раніше. Він був майже
