Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

Я здивувався, врешті діставшись села, бо вважав, що до нього йти ще принаймні годину. Мабуть, я піднімався швидким темпом, бо на годиннику була всього четверта. Село виглядало покинутим, майже спорожнілим, і я вирішив, що нині там зосталося небагато мешканців. Деякі оселі були забиті, інші запалися і частково зруйнувалися. Лише з двох чи трьох ішов дим, і я не бачив нікого, хто б працював на довколишніх пасовищах. Кілька корів, худих і недоглянутих, паслися збоку від стежки, а їхні дзвоники на шиях якось порожньо подзвонювали у застиглому повітрі. Місце було похмуре, гнітило, — особливо після піднесення підйому. Страх як весело, що я мусив тут заночувати.

Я підійшов до дверей першої ж хатини, над дахом якої здіймалася тонка цівка диму, і постукав. Через деякий час їх відкрив хлопчина років чотирнадцяти, глянув на мене і покликав когось із темної кімнати. До дверей підійшов огрядний чоловік, приблизно мого віку, на вигляд простакуватий. Щось сказав мені на патуа, але за мить, зрозумівши свою помилку, заговорив загальновживаною мовою краю, плутаючись у ній ще більше, ніж я.

— Ви доктор із долини? — спитав він.

— Ні, — відповів я. — Я мандрівник, у відпустці, лажу тут по горах. Я просив би ліжко на ніч, якщо можна.

Його обличчя витягнулося. Він не відповів прямо на моє прохання.

— У нас тяжкохворий, — сказав він, — я не знаю, що робити. Сказали, що з долини прийде лікар. Ви нікого не зустрічали?

— Боюся, що ні. Крім мене, ніхто з долини не піднімався. А хто хворий? Дитина?

Чоловік похитав головою.

— Ні, ні, тут у нас дітей нема.

Далі дивився на мене, розгублено і безпомічно, мені було його жаль, але я не бачив, чим можу допомогти. Не мав при собі жодних медикаментів, крім пакету першої допомоги і пляшечки з аспірином. Якщо це лихоманка, то аспірин може бути корисним. Розкоркував пляшечку і відсипав трохи чоловікові в жменю.

— Це може допомогти, — сказав я, — спробуйте, якщо бажаєте.

Він покликав мене всередину.

— Будь ласка, дайте йому самі, — сказав він.

Мені не дуже хотілося заходити всередину і зіткнутися з похмурим видовищем присмертного родича, але проста людяність підказала, що інакше зробити не можна. При стіні стояло польове ліжко, а на ньому, накритий двома ковдрами, лежав чоловік із заплющеними очима. Був блідим, неголеним, а його риси загострилися; виглядав як ті, кому зосталося три чисниці до смерті. Я підійшов упритул до ліжка і глянув на нього. Він розплющив очі.

Якусь мить ми дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. Тоді він простяг мені руку і всміхнувся. Це був Віктор…

— Дяка Богові, — сказав він.

Від зворушення мені відібрало мову. Побачив, як він підкликав чолов’ягу, що стояв окремо, та заговорив із ним на патуа. Либонь, сказав, що ми друзі, бо на обличчі чоловіка з’явилося якесь просвітління і він відійшов. Я далі стояв біля ліжка, тримаючи Вікторову руку в своїй.

— Як довго це з тобою? — спитав я нарешті.

— Майже п’ять днів, — сказав він. — Плеврит. У мене й раніше таке бувало. Але цього разу гірше. Старію.

Він знову всміхнувся — і, хоча я здогадувався, що він безнадійно хворий, він не дуже змінився. Той самий Віктор.

— А ти, схоже, процвітаєш, — сказав він, далі всміхаючись, — маєш усі лискучі ознаки успіху.

Я спитав його, чому він ніколи не писав і що з ним діялося впродовж цих двадцяти років.

— Плив за течією, — відповів він. — Як розумію, ти робив те саме, тільки в інший спосіб. Покинувши Англію, я вже туди не повертався. Що це ти тримаєш?

Я показав йому пляшечку з аспірином.

— Боюся, що особливої користі тобі з нього не буде, — сказав я. — Найкраще, що я можу зробити для тебе, — це зостатися тут на ніч, а зранку попросити цього чоловіка і ще одного-двох, щоб допомогли мені знести тебе в долину.

Він похитав головою.

— Марна трата часу. Мені кінець. Я це знаю.

— Нісенітниці. Ти потребуєш лікаря, належного догляду. Тут це неможливо.

Я оглянув примітивну вітальню, темну й задушливу.

— Не думай про мене, — сказав він. — Є дехто важливіший.

— Хто?

— Анна, — сказав він, а потім, коли я нічого не відповів, бо не міг добрати слів, він додав:

— Знаєш, вона досі тут, на Монте-Вериті.

— Ти маєш на увазі, що вона досі в тому місці, замкнена, що вона ніколи його не покидала?

— Тому я й тут, — відповів Віктор. — Приїжджаю сюди щороку, від початку. Я ж писав і розповідав тобі про все, після війни? Цілий рік живу в маленькому рибальському порту, дуже ізольованому й тихому, і раз на дванадцять місяців приїжджаю сюди. Цього року запізнився через хворобу.

Це було неймовірно. Що за існування всі ці роки — без друзів, без інтересів, упродовж довгих місяців, аж доки не настане час цього безнадійного щорічного паломництва.

— Ти колись її бачив? — спитав я.

— Ніколи.

— Ви з нею листуєтесь?

— Щороку я приношу листа. Беру його з собою і залишаю під стіною, а наступного дня повертаюсь.

— Цей лист забирають?

— Завжди. А на його місці лежить кам’яна плитка з видряпаним написом. Завжди не більше, ніж кілька слів. Я забираю камінь із собою. Тримаю їх усі внизу на узбережжі, там, де живу.

Серце розривалося від його віри в неї, його багатолітньої вірності.

— Я намагався вивчити це, — сказав він, — цю релігію, віру. Вони дуже давні, ще дохристиянські. Є старі книги, де натякають на них. Час від часу я щось таке розкопував, а ще розмовляв із людьми, вченими, які досліджували містицизм і древні обряди Стародавньої Галлії та друїдів; між усіма гірськими народами досі є тісний зв’язок. І скрізь, хоч би що я читав, наполегливо наголошують на силі місяця та певності, що послідовники цієї віри завжди залишаються молодими й прекрасними.

— Говориш так, Вікторе, наче й сам у це віриш.

— Вірю, — сказав він. — Діти в селі теж у це вірять, тих кілька, які зосталися.

Розмова зі мною втомила його. Потягся до глечика з водою, що стояв поруч із ліжком.

— Слухай, — сказав я, — аспірин тобі не зашкодить, може лише допомогти, якщо в тебе гарячка. Ти міг би заснути.

Я змусив його проковтнути три таблетки і закутав його ковдрами.

— У домі є жінки? — спитав я.

— Ні, — відповів він. —