Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

— Це все дарма, — казав Віктор, — ти не збагнеш Анни. Вона сама по собі, унікальна. Не можеш пояснити її так само, як і феномен музиканта, народженого від звичайних батьків. Чи поета. Чи святого. Цього не можна розрахувати. Те, що я її знайшов, було моє велике щастя, дар Божий, а її втрата — моє особисте пекло. Хай там як, житиму далі, бо вона цього хотіла. І щороку повертатимусь на Монте-Вериту.

Таке покірне сприйняття краху всього його життя дивувало мене. Я відчував, що не зміг би подолати свого відчаю, якби то була моя трагедія. Мені здавалося жахливим, що якась невідома секта на схилі гори за кілька днів здобула таку владу над інтелігентною жінкою з сильною особистістю. Зрозуміло, що неосвічені сільські дівчата легко піддавалися емоційній омані, а їхні засліплені марновірством родичі ніяк цьому не протистояли. Я казав це Віктору. Казав, що можна через звичайні канали нашого посольства звернутися до уряду тієї країни, добитися всенародного зацікавлення, привернути пресу, забезпечити підтримку нашого уряду. Я казав, що готовий це все урухомити. Адже ми живемо у двадцятому столітті, а не в Середньовіччі. Таке місце, як Монте-Верита, не має існувати. Я б постарався, щоб ця історія стала відомою всій країні, набула міжнародного розголосу.

— Але чому? — тихо спитав Віктор. — Навіщо?

— Щоб повернути Анну, — відповів я, — та звільнити решту. Щоб уберегти життя інших людей від катастрофи.

— Але ж, — сказав Віктор, — ми не руйнуємо монастирів. Їх сотні, у всьому світі.

— Є різниця, — твердив я. — Це організовані групи побожних людей. Вони існують багато століть.

— Ймовірно, що Монте-Верита теж.

— А як вони живуть? Що їдять, що відбувається, коли вони хворіють чи помирають?

— Не знаю. Намагаюся про це не думати. Чіпляюся за Аннині слова — що вона щаслива, знайшла те, чого шукала. Я не збираюся руйнувати її щастя.

Потім він глянув на мене, наполовину здивовано, наполовину з розумінням, і сказав:

— Дивно, що саме ти це кажеш. Ти мав би розуміти Аннині почуття краще, ніж я. Адже в наші альпіністські дні ти завжди ходив з головою в хмарах і цитував мені:

Світ надмірний для нас, раніш чи пізніше

Втрати й здобутки спустошують наші сили[10].

Пам’ятаю, як встав, підійшов до вікна і дивився на туманну вулицю, аж до набережної. Не казав нічого. Його слова дуже вразили мене. Я не міг на них відповісти. І знав у глибині душі, чому я зненавидів історію Монте-Верити й хотів знищити це місце. Бо Анна знайшла свою Істину, а я ні.

Ця розмова між мною та Віктором стала коли не розривом, то принаймні поворотним моментом нашої дружби. Ми обидва досягли півшляху свого земного життя. Він повернувся додому в Шропшир, а потім написав мені, що збирається передати своє майно юному небожеві, ще школяреві, й кілька наступних років забиратиме хлопця до себе на канікули, щоб познайомити його з місцевістю. Що буде пізніше, не знав. Не будував планів для себе. А от моє майбутнє тоді принесло великі зміни. Робота вимагала від мене перебратися на два роки до Америки.

А тоді виявилося, що весь світ повернув у іншому напрямку. Наступним роком був 1914.

Віктор пішов до війська одним із перших. Можливо, думав, що це вихід. Можливо, думав, що загине. Я не міг вчинити за його прикладом, аж доки не закінчив своїх американських справ.

Це, звичайно, для мене виходом не стало: мені неприємна була кожна хвилина моїх армійських років. Впродовж усієї війни я жодного разу не бачив Віктора, ми воювали на різних фронтах і не зустрічалися навіть під час відпусток. Якось я отримав від нього звістку. Ось що він писав:

«Попри все, мені вдалося цього року побувати на Монте-Вериті, як я обіцяв. Ночував у старого в селі, а наступного дня вибрався на гору. Вона не змінилася. Безживна й мовчазна. Я залишив листа для Анни під стіною і весь день сидів там, дивлячись на монастир і відчуваючи її близькість. Я знав, що вона не вийде до мене. Назавтра пішов туди знову і не тямився від радості, знайшовши листа від неї. Якщо це можна назвати листом. Він був вирізаний на пласкому камені — гадаю, це їхній єдиний спосіб зв’язку. Писала, що здорова, сильна і дуже щаслива. Посилає мені своє благословення, тобі теж. Щоб я ніколи за неї не хвилювався. Це все. Як я тобі казав у санаторії, це наче спіритична звістка з краю мертвих. Я мусив цим удовольнитися, що й зробив. Якщо я переживу цю війну, то, напевне, виїду й поселюсь у тому краю, щоб бути ближче до неї, навіть якщо ніколи її не побачу й нічого від неї не почую, крім кількох видряпаних на камені слів раз на рік.

Хай тобі таланить, старий. Цікаво, де ти зараз.

Віктор

Коли було укладене перемир’я, а я демобілізувався і почав відбудовувати нормальне життя, то однією з перших речей, що зробив, було довідатися про Віктора. Я написав йому в Шропшир. Одержав чемну відповідь від небожа. Він перебрав дім і маєток. Віктор був поранений, але не тяжко. Покинув Англію і кудись виїхав, до Італії чи Іспанії, небіж достеменно не знає. Але він вважає, що дядько вирішив там поселитися назавжди. Якщо отримає звістку від нього, сповістить і мене. Більше ніяких новин не було. Що ж стосується мене, то я вирішив, що не люблю повоєнного Лондона і його мешканців. Розірвав усе, що в’язало мене з домом, і переїхав до Америки.

Відтоді минуло майже двадцять років, перш ніж я знову побачив Віктора.

Не випадок знову звів нас разом. Я у цьому певен. Такі речі визначені наперед. У мене є теорія, що життя кожної людини схоже на талію карт, і ті, кого ми зустрічаємо та кого любимо, перемішуються разом із нами. Рука Долі тримає поряд тих, що мають однакову масть. Гра триває, а нас скидають і здають. Та комбінація подій, що за два-три роки до початку Другої світової війни привела мене, п’ятдесятип’ятирічного, до Європи, не стосується цього оповідання. Але трапилося так, що я повернувся.

Я летів із однієї столиці до іншої — назви обох несуттєві, — і мій літак здійснив вимушену посадку в дикому гірському