Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Труднощі, які ми пережили за ті сорок вісім годин, не були надмірні. Дяка долі, серед пасажирів не було жінок чи дітей, отож ми, чоловіки, були спокійні, чекаючи рятівників. Були впевнені, що допомога невдовзі надійде. Наша рація функціонувала аж до вимушеної посадки, і радист устиг передати наші координати. Зоставалося набратися терпцю і підтримувати тепло.
Що стосується мене, то свою місію в Європі я виконав, а нитки, які зв’язували мене зі Штатами, були не такі міцні, щоб вірити, наче мене там нетерпляче чекають. Те, що я раптово опинився в краю, схожому на ті, які гаряче любив багато років тому, було дивним переживанням. Я став уже великоміським жителем, звичним до комфорту. Жвавий пульс американського життя, темп, життєздатність, невтомна енергія Нового Світу об’єдналися, щоб змусити мене забути все те, що раніше прив’язувало мене до Старого.
Тепер, дивлячись на розкішне пустків’я довкола, я розумів, чого мені не вистачало усі ці роки. Забув про своїх супутників, забув про сірий фюзеляж розбитого літака — геть недоречного на тлі цієї столітньої пустелі — забув про мою сиву голову, обважніле тіло і весь тягар моїх п’ятдесяти п’яти років. Я знову був хлопчаком, повним надії, нетерплячим, у пошуках відповіді на вічні питання. І ця відповідь була тут, чекала за далекими вершинами. Я стояв там, недоречний у своєму міському одязі, а гірська лихоманка знову пульсувала в моїй крові.
Мені захотілося відійти від розбитого літака та запалих облич моїх супутників; я хотів забути згайновані роки. Чого б я не дав, щоб знову стати молодим, юнаком, що, не переймаючись наслідками, рушає в гори і піднімається до слави. Я знав, яке це відчуття — підійматися на найвищі вершини. Повітря гостріше й холодніше, тиша глибша. Дивно пекучий лід, пронизливе сонячне проміння і та мить, коли серце пропускає удар, якщо нога, послизнувшись на вузькому виступі, шукає безпеки; руки вчеплені за мотузку.
Я знизу дивився на них — на гори, які я любив, — і почував себе зрадником. Я зрадив їх заради низин, комфорту, легкості, безпеки. Коли рятувальники доберуться до мене і до моїх супутників, я надолужу згайнований час. Ніщо не змушувало мене поквапом повертатися до Штатів. Я міг би взяти відпустку — тут, у Європі, — та знову піти в гори. Куплю належний одяг, спорядження, візьмусь за це. Вирішив — і почувався легким, безтурботним. Здавалося, ніщо більше не має значення. Я повернувся до свого гуртка людей, які тулилися біля літака, та сміявся і жартував кілька наступних годин.
Допомога прийшла вже назавтра. Ми впевнились у порятунку, побачивши на світанку за сотні футів над нами літак. Пошукова група складалася зі справжніх альпіністів і провідників — це були хлопці прості, грубуваті, але симпатичні. Принесли одяг, речі та їжу для нас і, як зізналися, були вражені, що все це згодилося. Думали, що не застануть жодного з нас живим.
Допомогли нам зробити кілька легких переходів у долину, тож ми зійшли туди вже наступного дня. Уночі стали табором на північній стороні великого гірського пасма, яке нам, з нашого розбитого літака, здавалося таким далеким і недоступним. На світанку виступили знову, в чудовий ясний день, і вся долина нижче нашого табору постала перед нашими очима. На схід від нас гори ставали прямовисними і, наскільки я міг судити, непрохідними, аж до засніженої вершини чи, можливо, двох, які проколювали сліпуче небо, наче суглоби пальців стиснутої долоні.
Як тільки ми почали спускатися, я сказав старшому в групі рятівників:
— Колись, замолоду, я часто ходив у гори. Але цього краю зовсім не знаю. Багато експедицій приходить сюди?
Він похитав головою. Сказав, що умови важкі. Він сам і його товариші не місцеві. Люди у східній долині темні й відсталі, для туристів та мандрівників тут мало що є. Якщо я хочу підійматися, він може забрати мене в інші місця, там я матиму добрий спорт. Хоча зараз надто пізня пора року для гірських походів.
Я далі дивився на той східний хребет, далекий і дивно красивий.
— Як називають, — спитав я, — ті два піки на сході?
— Монте-Верита, — відповів він.
Тепер я знав, що повернуло мене до Європи.
Я попрощався зі своїми супутниками в маленькому містечку, миль за двадцять від місця, де розбився літак. Їх повезли до найближчої залізниці, до цивілізації. Я відстав. Забронював номер у невеличкому готелі й залишив там свій багаж. Придбав міцні черевики, бриджі, шкіряну куртку і пару сорочок. А тоді повернувся до міста спиною і рушив у гори.
Як і казав мені провідник, було вже надто пізно для гірських походів. Але я чомусь не переймався цим. Був сам і знову в горах. Я забув, якою цілющою може бути самотність. Давня сила повернулася до моїх ніг та легень, часточки холодного повітря пронизали мене всього. Попри мої п’ятдесят п’ять, я міг би кричати від захвату. Зникли метушня та напруження, клопітлива багатомільйонна колотнеча; щезли вогні та нудотні міські запахи. Божевіллям було так довго це терпіти.
У такому збудженому настрої я дістався долини біля східного підніжжя Монте-Верити. Вона не надто змінилася, якщо порівнювати з Вікторовим описом багато років тому, ще до війни. Містечко було мале і примітивне, мешканці тупі й вперті. Була там якась груба подоба заїзду — надто пишно було б називати цей заклад готелем, — де я планував переночувати.
Прийняли мене байдуже, хоча і без нечемності. Після вечері я запитав, чи прохідна ще дорога до вершини Монте-Верити. Мій інформатор за своєю барною стійкою — це був бар і кафе водночас, а я там їв, бувши єдиним відвідувачем, — дивився на мене без жодного інтересу, попиваючи вино, яке я йому поставив.
— Думаю, прохідна, принаймні до села. А далі не знаю, — відповів він.
— А чи є якийсь зв’язок між вашими в долині й тими в селі у горах? — спитав я.
— Та ходимо інколи. Але не в цю пору року.
— А туристів багато?
— Туристів мало. Вони йдуть на північ. Там краще.
— А я міг би завтра переночувати в селі?
— Не знаю.
Я на хвильку замовк, стежачи за його важким похмурим обличчям, і сказав:
— А sacerdotesse досі живуть на вершині
