Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— Цього разу, — сказав поважно Ескель, потираючи шрам на щоці, — Ламберт має слушність, Трісс. Тоді, коли вона випила Чайку, Цірі і справді заговорила так, що нічого неможливо було зрозуміти. Тоді, за першим разом, це було белькотіння. От тільки…

Він урвав себе. Тріс похитала головою.

— Тільки за другим разом вона заговорила осмислено, — здогадалася. — Тож був і другий раз. Також після наркотика, випитого через вашу неуважність?

— Трісс. — Ґеральт підвів голову. — Не час на дотепну іронію. Нас воно не тішить. Нас воно лякає й непокоїть. Так, був і другий, був і третій раз. Цірі досить невдало впала на тренуванні. Знепритомніла. Коли прийшла до тями, знову була в трансі. І знову маячила. Знову це був не її голос. І знову це було незрозуміло. Але я вже чув подібні голоси, подібний спосіб мовлення. Так говорять ті бідні, хворі, безумні жінки, яких звуть оракулами. Ти розумієш, про що я?

— Цілком. Це був другий раз. Переходь до третього.

Ґеральт обтер передпліччям чоло, яке раптом спітніло.

— Цірі часто прокидається вночі, — почав. — Із криком. Вона багато через що пройшла. Не бажає про те говорити, але вона, безсумнівно, бачила в Цінтрі й в Анґрені речі, які дитина бачити не має. Я навіть побоююся, що… хтось її скривдив. Це повертається у снах… Звичайно її легко заспокоїти, засинає вона без мороки… Але одного разу після пробудження… вона знову опинилася у трансі. Знову говорила чужим, неприємним… злим голосом. Говорила виразно й зі значенням. Провіщувала. І провістила нам…

— Що? Що, Ґеральте?

— Смерть, — сказав лагідно Весемір. — Смерть, дитинко.

Трісс глянула на Цірі, яка пронизливо звинувачувала Коена в обмані у грі. Коен, обійнявши її, вибухнув сміхом. Чародійка раптом зрозуміла, що ніколи, ніколи раніше не чула, щоб котрийсь із відьмаків сміявся.

— Кому? — запитала коротко, усе ще дивлячись на Коена.

— Йому, — сказав Весемір.

— І мені, — додав Ґеральт. І усміхнувся.

— А коли вона прокинулася…

— Нічого не пам’ятала. А ми не ставили запитань.

— Слушно. Щодо того пророцтва… Було конкретне? Детальне?

— Ні. — Ґеральт глянув їй просто в очі. — Туманне. Не розпитуй про це, Трісс. Переймаємося ми не змістом провіщень та маячення Цірі, а тим, що з нею діється. Не за себе ми боїмося, але…

— Обережно, — застеріг Весемір. — Не кажи про це при ній.

Коен наблизився до столу, несучи дівчинку на плечах.

— Побажай усім доброї ночі, Цірі, — сказав. — Побажай доброї ночі цим нічним совам. Ми йдемо спати. Північ близько. Скоро закінчиться Мідінваерне. Від завтра з кожним днем весна наближатиметься!

— Мені хочеться пити. — Цірі зсунулася з його плечей, потяглася за бокалом Ескеля. Відьмак спритно відсунув його за межі досяжності її рук, схопив глечик із водою.

Трісс швидко встала.

— Прошу, — подала дівчині свій напівповний келих, одночасно стискаючи плече Ґеральта й дивлячись в очі Весемірові. — Пий.

— Трісс, — прошепотів Ескель, дивлячись, як жадібно Цірі п’є. — Що ти таке робиш? Адже це…

— Ані слова, прошу.

На ефект довго чекати не довелося. Цірі раптом напружилася, крикнула стиха, посміхнулася широкою щасливою посмішкою. Заплющила очі, розкинула руки. Засміялася, закрутилася у піруеті, затанцювала навшпиньках. Ламберт блискавичним рухом відсунув табурет, що стояв у неї на дорозі, Коен устав поміж танцівницею і каміном.

Трісс зірвалася, вишарпнула з-за декольте амулет — оправлений у срібло сапфір на тонкому ланцюжку. Міцно стиснула його в долоні.

— Дитинко… — простогнав Весемір. — Що ти виробляєш?

— Я знаю, що роблю, — сказала вона різко. — Дівчина впала в транс, а я встановлю з нею психічний контакт. Увійду в неї. Я вам говорила, що вона — щось на кшталт магічного передавача, тож я мушу знати, що передає, як і звідки черпає ауру, як її перетворює. Сьогодні Мідінваерне, корисна ніч для такого діла…

— Не подобається мені це, — насупився Ґеральт. — Абсолютно мені це не подобається.

— Якщо в когось із нас буде епілептичний напад, — чародійка не звернула уваги на його слова, — ви знаєте, що робити. Паличку в зуби, притримувати, чекати. Носи вгору, хлопці. Я таке неодноразово робила.

Цірі припинила танцювати, впала навколішки, простягнула руки, сперла голову на коліна. Трісс притисла до скроні вже теплий амулет, прошепотіла формулу закляття. Прикрила очі, зосередила волю і послала імпульс.

Море зашуміло, хвилі з гуркотом ударили об скелястий берег, високими гейзерами вибухнули серед каміння. Вона махнула крилами, ловлячи солоний вітер. Невимовно щаслива, спікірувала вниз, наздогнала зграю товаришок, зачепила кігтями хребти хвиль, знову здійнялася у небо, роняючи краплі, летіла, підхоплена вихором, що шумів у пір’ї. «Сила навіювання, — подумала вона тверезо. — Це тільки сила навіювання. Чайка!»

Тріііісс! Тріііісс!

Цірі? Де ти?

Тріііісс!

Крик чайок затих. Чародійка все ще відчувала на обличчі мокрі бризки бурунів, але під нею вже не було моря. Власне, було — але було це море трав, безкрайня, до горизонту рівнина. Трісс зі страхом констатувала, що те, що вона бачить, то панорама, яку видно з Гори під Содденом. Але це була не Гора. Не могла бути Гора.

Небо раптом потемнішало, навколо заклубочилося від тіней. Вона бачила довгу шеренгу невиразних постатей, що повільно сходили схилом. Чула шепіт, що накладався один на одний, змішуючись у неспокійний, незрозумілий хор.

Цірі стояла поряд, відвернувшись. Вітер куйовдив її попелясте волосся.

Імлисті, невиразні постаті все проходили повз, безкінечною, довгою шеренгою. Минаючи її, повертали до неї голови. Трісс стримала крик, дивлячись на байдужі, спокійні обличчя, на сліпі, мертві очі. Більшість облич вона не знала й не впізнавала. Але деякі — так.

Корал. Ванелле. Йоель. Рябий Аксель…

— Навіщо ти мене сюди привела? — прошепотіла вона. — Навіщо?

Цірі розвернулася. Підняла руку, й чародійка побачила струмочок крові, що стікав лінією життя у долоню, а тоді на зап’ясток.

— Це троянда, — сказала спокійно дівчинка. — Троянда із Шерраведа. Я вкололася. То нічого. Це тільки кров. Кров ельфів…

Небо потемнішало ще сильніше, а за хвильку блиснуло різким, сліпучим світлом блискавки. Усе завмерло в тиші й нерухомості. Трісс зробила крок, бажаючи переконатися, чи зможе вона це зробити. Зупинилася поряд із Цірі й побачила, що вони обидві стоять на краю бездонної прірви, у якій клубочиться червонуватий, наче підсвічений дим. Блиск наступної безшумної блискавки раптом відкрив довгі мармурові сходи, що вели в глиб безодні.

— Так треба, — сказала тремтливим голосом Цірі. — Іншого шляху немає. Тільки цей. Сходами вниз. Так треба, бо… Va’esse deirea´dh