Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
— Якби лише одна, — зітхнув Весемір. — Кажи, дитинко.
— Дівчина має магічні здібності, й цього не можна лишити поза увагою. Це занадто небезпечно.
— З якого такого погляду?
— Неконтрольовані здібності — страшні. Для Джерела й для оточення. Оточенню Джерело може загрожувати багатьма способами. Собі — лише одним. Ним є психічна хвороба. Найчастіше — кататонія.
— Та під три дияволи, — сказав після довгої паузи Ламберт. — Оце прислухаюся до вас і думаю, що хтось тут уже з глузду з’їхав і тільки-но й дивиться, як стати загрозою для оточення. Призначення, джерела, чари, чудеса, дивовижі… Чи ти не перебільшуєш, Мерігольд? Чи це перша дитина, яку привезли до фортеці? Ґеральт не знайшов жодного призначення, знайшов лише ще одну бездомну осиротілу дитину. Ми навчимо ту дитину мечу й випустимо у світ, як і інших. Звичайно, згоден, іще ніколи раніше не тренували ми в Каер Морені дівчину. Мали ми з Цірі проблеми, припускалися помилок, добре, що ти на них вказала. Але не перебільшуй. Вона не настільки небачена, щоб падати на коліна й здіймати очі до неба. Чи мало кружляє по світі баб-войовничок? Гарантую тобі, Мерігольд, Цірі звідси вийде цілою і здоровою, сильною і такою, що дасть собі раду в житті. І, я впевнений, без кататонії чи іншої падучої. Хіба що ти нашлеш на неї таку хворобу.
— Весеміре, — Трісс повернулася на стільці. — Накажи йому замовкнути, бо заважає.
— Крутиш, — сказав спокійно Ламберт, — а не про все ще знаєш. Глянь.
Він простягнув руку в напрямку каміна, дивним чином складаючи пальці. У каміні загуділо й завило, полум’я різко здійнялося, жар засвітився, сипонув іскрами. Ґеральт, Весемір і Ескель подивилися неспокійно на Цірі, але дівчинка не звернула уваги на яскравий феєрверк.
Трісс схрестила на грудях руки, глянула на Ламберта з викликом.
— Знак Аард, — заявила спокійно. — Ти хотів мене здивувати? За допомогою такого самого жесту, посиленого концентрацією, зусиллям волі й закляттям, я можу за мить повикидати поліна в комин так високо, що ти вважатимеш, що то зірки.
— Ти можеш, — погодився він. — Але не Цірі. Вона не в змозі скласти Знак Аард. І будь-який інший. Намагалася сотні разів — і нічого. А ти сама знаєш: для наших Знаків досить і мінімальних здібностей. Значить, Цірі не має й мінімуму. Вона абсолютно нормальна дитина. Не має ані найменших магічних здібностей, вона майже антиталант. А ти нам тут розповідаєш про Джерело, намагаєшся залякати…
— Джерело, — пояснила чародійка холодно, — не контролює своїх можливостей, не панує над ними. Воно — медіум, щось схоже на передавач. Несвідомо контактує з енергією, несвідомо її перетворює. А коли намагається це контролювати, коли напружується, як на спробах складання Знаків, нічого не виходить. І нічого не вийде не тільки після сотні, а й після тисячі спроб. Це типово для Джерела. Але одного дня настає мить, коли Джерело не напружується, не силиться, думає про небесні мигдалі чи про ковбасу з капустою, грає у кості, забавляється з кимось у ліжку, длубається у носі… й раптом щось стається. Наприклад, полум’я огортає дім. А інколи полум’я огортає півміста.
— Перебільшуєш, Мерігольд.
— Ламберте. — Ґеральт відпустив медальйон, поклав долоні на стіл. — По-перше, не звертайся до Трісс «Мерігольд», вона багато разів просила, щоб ти такого не робив. По-друге, Трісс не перебільшує. Я на власні очі бачив у ділі матусю Цірі, принцесу Паветту. Скажу вам, було там на що подивитися. Не знаю, чи була вона Джерелом, але ніхто не підозрював про її здібності, поки вона на волосину розминулася з тим, щоб дощенту зруйнувати королівський бург у Цінтрі.
— Тож треба взяти до уваги, — сказав Ескель, запалюючи свічку в іще одному ліхтареві, — що Цірі все ж може мати генетичний спадок.
— Не просто може, — сказав Весемір. — Вона його успадкувала. З одного боку, Ламберт має рацію. Цірі не в змозі складати Знаки. З іншого… Ми всі бачили…
Він замовк, глянув на Цірі, яка радісним писком позначила власну перемогу в грі в «цапки». Трісс бачила посмішку на обличчі Коена й не сумнівалася, що той дозволив дівчинці перемогти.
— А власне, — промовила вона насмішкувато. — Усі ви бачили. Що бачили? За яких обставин ви те бачили? Чи не здається вам, хлопці, що прийшов час для щирішого признання? До диявола, я ж сказала, що збережу секрети. Ви маєте моє слово.
Ламберт глянув на Ґеральта, Ґеральт кивнув, дозволяючи. Молодший відьмак устав, зняв з високої полиці велику чотирикутну кришталеву карафу й менший флакончик. Перелив уміст флакончика до карафи, струснув нею кілька разів, налив прозору рідину до кубків, що стояли на столі.
— Випий із нами, Трісс.
— Це що, правда настільки страшна, — зіронізувала вона, — що на тверезо про неї не вдасться поговорити? Що треба нарізатися, щоб змогти її вислухати?
— Не мудруй. Спробуй. Краще зрозумієш.
— А що воно?
— Біла Чайка.
— Що?
— Легкий засіб, — посміхнувся Ескель, — для добрих снів.
— Хай йому грець! Відьмачий галюциноген? Так ось від чого у вас так очі вечорами світяться!
— Біла Чайка дуже лагідна. Галюциноген — то Чорна.
— Якщо в цій рідині є магія, я не можу її пригубити!
— Виключно природні складові, — заспокоїв Ґеральт, але вираз обличчя, як вона помітила, мав напружений. Скоріше за все, боявся запитань про склад еліксиру. — До того ж розведено її у великій кількості води. Ми не пропонували б тобі щось, що могло б зашкодити.
Піниста рідина з дивним смаком ударила холодом у горло, теплом розлилася по тілу. Чародійка провела язиком по яснам і піднебінню. Не могла розпізнати жодної складової.
— Ви дали Цірі напитися цієї… Чайки, — здогадалася вона. — І тоді…
— То була випадковість, — швидко перебив Ґеральт. — Першого ж вечора, одразу після приїзду… Вона була спрагла, Чайка стояла на столі. Не встигли ми відреагувати, вона випила одним ковтком. І впала в транс.
— Натерпілися ми страху, — признався Весемір і зітхнув. — Ох, наїлися ми, дитинко. По саме горло.
— Вона заговорила не своїм голосом, — спокійно промовила чародійка, дивлячись в очі відьмакам — блискучі у світлі свічок. — Заговорила про речі і справи, про які не могла знати. Почала… пророкувати. Вірно? Що говорила?
— Дурню, — сухо промовив Ламберт. — Позбавлені сенсу дурощі.
— Не сумніваюся, — вона глянула на нього, — що тоді
