Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

-- Чорт.

Мені бракуватиме наших в‘ючних тварин, і не тільки з сентиментальних причин. Мені було б важко рухатися швидше за монстрів навіть після доброго відпочинку. В теперішньому стані, в мене не було шансів.

-- Що робимо далі?

-- Наразі йдемо в підпілля.

Пагорб з уламків, де я лежала присипана, був далеко внизу. Ми з Хольгреном спустилися з допомогою мотузки. Він опустив мене, тоді зліз слідом за мною. Звідти ми обережно пробиралися по підлозі похмурого фойє Полум‘я.

Тіньовикам – так здається полум‘я їх називало? – геть не подобався блакитний вогонь піраміди, але зараз він не горів. Чи відважаться вони переслідувати нас тут? В мене не було достатньо інформації, щоб щось припускати. В одному я була точно впевнена – якщо цієї ночі вони знов з‘являться, то в мене не буде сили ні битися, ні втікати.

Ми з Хольгреном стали табором в одній з порожніх кімнат. Він приніс хмиз і розпалив вогнище, тоді витягнув загорнені в полотно шматки м‘яса і почав смажити їх над вогнем.

-- Тобі потрібно щось з‘їсти, Амро. Думаю, сьогодні ти на більше не здатна.

Біфштекс з мула. Просто чудово. Але він сказав правду. В мене в животі бурчала порожнеча, і якби в цю мить з‘явилися тіньовики, я б не змогла навіть відповзти. Коли м‘ясо було готове, він поділився зі мною і я механічно жувала, твердий шматок за твердим шматком.

Коли ми закінчили, я відкинулася на одну з ковдр, які Хольгрен врятував з наших тюків. Ми були у високій, майже недоступній кімнаті, глибоко в лабіринті Полум‘я. Я зовсім не почувалася в безпеці. Не скажеш, що тіньові нападники були дуже розумними, але в ту мить мені на думку спало тільки одне, що лякало мене більше за них: Атагос. Я пригадала, як вона висмоктала тих людей досуха і здригнулася.

-- Тобі холодно? – запитав Хольгрен, і я похитала головою.

-- Ні. Просто неприємні думки. Я в порядку.

-- Зараз складемо план дій, чи вранці?

-- Які в нас варіанти? Припасів у нас обмаль, ми можемо йти тільки туди, куди мені дозволить намисто, а ці тіньові істоти можуть напасти на нас в будь-яку мить від заходу сонця до світанку.

-- Все буде добре. Ти вижила в Таготі. Виживеш і тут.

На його обличчі промайнула думка.

-- Я щойно зрозумів, в мене не було шансу запитати тебе, що трапилося з полум‘ям.

-- В мене немає бажання зараз про це говорити.

Я не хотіла заглиблюватися в деталі. Як не дивись, вбивство батька – дуже особиста річ.

-- Як скажеш, -- він зітхнув. – Я йду на розвідку. Відпочинь трохи.

І зник в лабіринті.

Я придушила позіхання, зібгала ковдру, щоб використати як подушку. Я розташувалася так зручно, як це можливо на холодній кам‘яній підлозі, вмостилася до сну, якого так розпачливо потребувала.

Була глибока ніч, коли я різко прокинулася. Я оглянула темну кімнату, намагаючись визначити, що мене розбудило. Якусь мить я вдивлялася у вогонь, що догорав посеред кімнати, і в Хольгрена, який хропів з другого боку. Я знов закрила очі.

Прокидайся, маленька злодійко, я хочу тобі дещо показати.

Полум‘я. Я зітхнула.

-- Чого тобі? – прошепотіла я.

Як я сказав. Хочу тобі дещо показати. Ходи.

Невеличке золоте полум‘я вигулькнуло в повітрі в мене над головою і поплило в напрямку коридору.

-- Сподіваюся, це щось добре, -- пробурмотіла я, і встала зі свого імпровізованого ліжка.

Я пішла за полум‘ям, що погойдувалося, по коридору, завернула за кут, тоді по ще одному коридору, якого я не пам‘ятала, щоб бачила по дорозі сюди. Звідти воно повело мене вниз по вкритих пилюкою сходах.

Сходи йшли вниз і вниз. Нарешті вони привели у довгу, високу кімнату з викривленими колонами. Полум‘я зупинилося біля підніжжя сходів. В другому кінці кімнати були прості дерев‘яні двері, десь два метри висотою і метр шириною.

Мені далі не можна. За цими дверима відповіді на багато з твоїх запитань.

Щось було не так. Успішний злодій покладається на свої інстинкти. Ці непоказні двері мене дуже непокоїли.

Властиво, за ними немає нічого небезпечного для тебе. Але є багато чого… неприємного. Те, що ти відчуваєш, нагадує пляму, залишок з минулого. Здавалося, що Полум‘я дійсно почувається незручно.

-- Може просто скажеш мені, що там? Таким чином ми обоє уникнемо неприємностей.

Не можу. Ти мусиш побачити на власні очі. В цих залах тебе не спіткає жодна кривда.

Я зробила останніх кілька кроків вниз у кімнату і пішла до дверей. Мені вже набридли таємниці й загадки. Я потребувала відповідей. Коли я наблизилася до дверей, волосинки на потилиці спробували вилізти зі шкіри. Практично весь підземний лабіринт випромінював магію, але те, що знаходилося за цими дверми було чимось цілком іншим.

Мене починали гризти щоразу більші сумніви в тому, що я робила. Я продовжувала йти. Починав наростати певний тиск, спочатку ледь помітний, немов дружня рука, що намагалася повернути мене. Через кілька кроків я йшла проти сильного вітру. Ще кілька кроків і я намагалася протиснутися крізь кам‘яну стіну. Я стиснула зуби й закрила очі, робила один невеличкий крок за іншим, напружуючи всю свою незначну силу. В ту мить, коли я збиралася здатися, опір зник.

Я відкрила очі. Переді мною стояли двері: прості, неприкрашені, безпечні. На них навіть замка не було. В мене не було інструментів, щоб дослідити їх, але я як могла оглянула раму і кам‘яну плитку навколо неї, в пошуках ознак присутності систем тривоги чи пасток.