Танок з драконами - Джордж Мартін
— Мені відрізали носа, ясний пане, щоб покарати за нахабство.
Далі вельможа у блакитному токарі, облямованому «тигровими очима», пригадав, як Тиріон хвалився вправністю у цивасі на помості торгів.
— Ану ж бо випробуймо його! — завимагав юнкаєць.
На килими негайно поставили столик і фігури. Минуло зовсім трохи часу — і вельможа зі збуряковілим лицем розлючено перекинув столика та розкидав фігури підлогою під регіт юнкайського товариства.
— Ви б мали дати йому виграти, — прошепотіла Копка.
Перекинутого столика підняв Бурий Бен Бросквин, посміхаючись.
— Випробуй мене, карлику. Коли я був молодший, «Другі Сини» мали угоду з Волантисом. Там я і навчився грати.
— Я лише невільник. Коли та з ким мені грати, вирішують пан господар. — Тиріон обернувся до Єззана. — Хазяїне?
Жовтого вельможу, здавалося, це розважило.
— Який заклад ви пропонуєте, полковнику?
— Якщо виграю, віддайте мені цього раба, — мовив Бросквин.
— Оце вже ні, — відповів Єззан зо’Каггаз. — Але якщо переможете мого карлика, матимете від мене його ціну золотом.
— Згода! — мовив сердюк.
Розкидані фігури зібрали з килима, і супротивники сіли за стіл. Першу гру виграв Тиріон, другу — за вдвічі більший заклад — здолав Бросквин. Поки вони готувалися до третього герцю, карлик вивчав свого ворога. Темний шкірою, з коротко підрізаною, цупкою сіро-білою бородою та обличчям, змережаним тисячами зморщок і кількома старими рубцями, Бросквин мав дружній та приязний вигляд, а надто коли посміхався. «Чесний поборник, — вирішив Тиріон. — Улюблений дядечко кожному. Завжди має напоготові стару приказку, дотепний жарт і нехимерну вояцьку мудрість.» Та все це була нещира облуда. Посмішка ніколи не торкалася очей Бросквина, у яких за серпанком остороги ховалася жадоба. «Цей спраглий, але обережний.»
Сердюк грав не набагато краще, ніж юнкайський вельможа, та на відміну від нього, не запально і зухвало, а холодно і підступно. Його початкові лави будувалися щоразу інакше, та було між ними і дещо спільне: сторожкість, обачність, небажання стрімголов кидатися у наступ. «Він грає не задля перемоги, — усвідомив Тиріон. — Він грає, щоб уникнути поразки.» У другій грі, коли карлик зважився на нерозумну вихватку, це спрацювало. Але не спрацювало у третій, четвертій та п’ятій, яка виявилася останньою.
Перед кінцем останньої битви, коли фортеця вже лежала в руїнах, дракон загинув, слони стояли просто перед ним, а важка кіннота оточила ззаду, Бросквин підняв очі, посміхнувся і мовив:
— Йолло знову переміг. Смерть за чотири ходи.
— Три, — постукав пальцем по своєму драконові Тиріон. — Мені пощастило. Вам би не завадило почухати мені голову перед наступною грою, полковнику. Хтозна — може, трохи мого щастя прилипло б вам до рук.
«Ти б однак програв, та мені було б цікавіше.» Вишкірившись, Тиріон піднявся з-за столу, схопив свій глек з вином і повернувся наливати Єззанові зо’Каггазу — непогано збагатившись, зате змусивши Бурого Бена Бросквина зубожіти. Його велетенський хазяїн заснув п’яним сном ще під час третьої гри; чара вислизнула в нього з жовтих пальців і розлилася на килим. Та все ж лишалася надія, що коли він прокинеться, то буде задоволений своїми новими рабами.
Коли верховний воєвода Юрхаз зо’Юнзак відбув, підпертий плечима двох кремезних невільників, решта вельможних гостей теж завважила за доцільне відкланятися. Коли намет спорожнів, знову з’явився Няньо і сказав слугам, що тепер вони можуть влаштувати собі бенкет з решток панського частування.
— Але їжте швидше. Все треба прибрати перед тим, як лягти спати.
Тиріон саме стояв на колінах, потерпаючи ногами і спливаючи кров’ю зі спини, що аж вищала від болю, та намагався відтерти пляму, залишену пролитим вином вельможного Єззана на килимі вельможного Єззана, коли наглядач легенько постукав йому по щоці пужалном нагайки.
— Йолло! Ти добре себе показав. І твоя дружина теж.
— Вона мені не дружина.
— Ну то твоя хвойда. Ставайте на ноги, обоє.
Тиріон так-сяк зіп’явся на рівні. Одна нога затремтіла і ледве не зломилася; на стегнах зав’язалися вузли судом. Тиріон мусив ухопитися за руку Копки, щоб не впасти.
— Що ми такого зробили?
— О, ви зробили все як треба, — запевнив наглядач. — Няньо сказав, що ви матимете нагороду, якщо потішите свого батечка, хіба не так? Вельможний Єззан, ви самі бачили, не схотіли втрачати свої маленькі перлинки, та Юрхаз зо’Юнзак переконав нашого пана, що таких кумедних істот не годиться тримати для одного себе. Тож радійте! З нагоди укладення миру ви матимете честь виступати у Великій Ямі Дазнака. Вас побачить багато тисяч глядачів! Ба десятків тисяч! Уявляєте, який лунатиме регіт?
Хайме
Замок Крукоберіг був дуже старий. Між його стародавніми каменями наросло моху, що біг угору мурами, наче сині жили на старечих ногах. Дві велетенські вежі охороняли з боків головну браму замку, кілька менших захищали кожен кут мурів. Усі вони були чотирикутні. Круглі та серпикові вежі краще трималися проти метавок — кинутий камінь охочіше відлітав під кутом від заокругленої стіни. Але Крукоберіг збудували значно раніше, ніж будівельники додумалися до таких премудрощів.
Замок панував над просторою родючою долиною, яку і мапи, і люди величали Чорноліссям. Ніякого лісу — чорного, зеленого чи брунатного — в ній, щоправда, не росло вже кілька тисяч років. Колись у прадавні віки тут, напевне, таки буяло чорнолісся, та відтоді людські сокири винищили все до останнього дерева, і де раніше високо здіймалися дуби, нині стояли будинки, млини та кам’яні городища. Земля була гола, болотиста, поплямована тут і там заметами мокрого снігу. Але на диво, всередині замкових мурів ще лишилося трохи пралісу — дім Чорноліс тримався старих богів і вклонявся їм так само, як першолюди у дні, що передували з’яві андалів на Вестеросі. Казали, що деякі з дерев у їхньому божегаї віком не поступалися чотирикутним вежам Крукоберегу — а надто серце-дерево, оберіг неймовірної величини, чиї верхні гілки, схожі на кістяні пальці, що шкрябали небо, виднілися подорожнім за багато верст.
Просуваючись звивистим шляхом, який біг між пагорбів у долину Чорнолісся, Хайме Ланістер та його супровід не знаходили очима розкидистих ланів, кошар
