Танок з драконами - Джордж Мартін

Стара пирхнула і відвернулася.

— Навіщо ви це зробили? — запитала Копка посполитою мовою.

«Доречне питання, — подумав Тиріон. — А й справді, навіщо?»

— З твоєї вистави вже всі знудилися. Не буває справжніх мартоплясів без ведмедя-танцюриста.

Копка кинула на нього докірливий погляд, відповзла до задку воза і сіла там, охопивши руками Хрума, наче пес був останнім її другом у цілому світі. «А може, насправді так і є.»

Няньо повернувся з Джорагом Мормонтом. Двійко рабів-вояків його господаря жбурнули лицаря до воза між двома карликами. Той не опирався. «Жага до боротьби залишила його, щойно він почув про весілля своєї королеви» — зрозумів Тиріон. Одне слово, сказане пошепки, зробило те, чого не змогли досягти кулаки, батоги і кийки — зламало дух лицаря. «Було віддати його старій. Зиску тепер з нього, як зі сосків на панцирі.»

Няньо видерся на передок воза і ухопив віжки. Вони рушили крізь обложний табір до становиська нового хазяїна — вельможного Єззана зо’Каггаза. Четверо вояків-рабів крокували поруч, по двоє обабіч воза.

Копка не плакала, та очі мала червоні й нещасні, майже не піднімаючи їх від Хрума. «Гадає, оце все зникне, якщо вона не дивитиметься?» Пан Джораг не дивився ні на кого і ні на що, лише сидів похмурою купою в кайданах і бурмосився.

А Тиріон тим часом розглядав усе та усіх навколо.

Юнкайський табір являв з себе не один, а сотню таборів, поставлених біч-обіч один одного півколом перед мурами Меєрину — ціле місто шовку і ташу з власними вулицями та площами, харчівнями та хвойдами, місцями доброї та недоброї слави. Між кордоном облоги та затокою повитикалися з землі, наче жовті гриби, незліченні намети. Деякі були малі та жалюгідні — не більші, ніж подертий шматок старого поплямованого полотна від дощу та сонця. Поруч із ними стрічалися намети-курені на добрячу сотню вояків або шовкові палаци з гарпіями на опорних жердинах. Деякі з таборів знали лад і послух; там намети стояли рівними колами навколо вогняних ям, зброю та обладунки було складено всередині кіл, коней прив’язано ззовні. Деінде панував чистий, нічим не стриманий безлад.

Суха, випалена сонцем рівнина навколо Меєрину тяглася пласкою та голою, без жодного дерева, на багато верст. Але юнкайські кораблі привезли з півдня деревини та шкур вдосталь, щоб спорудити шість велетенських метавок-журавлів. Їх поставили з трьох боків міста — усіх, крім берега річки — і оточили купами битого каміння та барильцями смоли, що чекали лише на смолоскип. Один з вояків, що крокували біля воза, побачив, куди дивиться Тиріон, і гордовито розповів, що кожній метавці дали ім’я: «Драконобійця», «Відьма», «Донька гарпії», «Лукава сестра», «Примара Астапору» та «Мазданова довбня». Вивищуючись над наметами на добрих сорок стоп, журавлі робили обложні табори помітними здалеку.

— Самий лише їхній вигляд кине драконову царицю на коліна! — вихвалявся вояк. — Хай на них і стоїть, і смокче вельможного Гіздахрового прутня, щоб ми не побили їй мури на дрібне каміння.

Далі Тиріон побачив, як шмагають невільника — удар за ударом, поки від спини не лишилося місиво крові та сирого м’яса. Повз пройшов загін вояків у кайданах, брязкаючи на кожному кроці; вони мали списи та короткі тесаки, але були скуті разом зап’ясток до зап’ястка і кісточка до кісточки. У повітрі пахкотіло смаженим м’ясом; Тиріон побачив, як хтось білує собаку для казана з юшкою.

Побачив він також і мертвих, почув тих, хто ще помирав. За хмарами диму, пахощами коней та морської солі ховався сморід крові та лайна. «Різачка» — зрозумів він, коли побачив, як двоє сердюків виносять труп третього з намету. Пальці йому смикнулися; він згадав слова батька: пошесть може знищити військо швидше, ніж найкривавіша битва.

«Ще одна причина поквапитися з утечею» — подумав Тиріон, та за якихось півверсти побачив причину не поспішати. Там навколо трьох рабів, спійманих при спробі втечі, потроху збирався натовп.

— Я знаю, що мої маленькі перлинки будуть милі та слухняні, — мовив Няньо, — та все ж подивіться, що чекає на тих, хто намагається тікати.

Спійманих прив’язали до рядка товстих перечок; на них бажали випробувати свою майстерність двійко пращників.

— Толосці, — мовив один з охоронців. — Найкращі пращники у світі. Кидають м’які олив’яні кульки замість каменів.

Тиріон ніколи не розумів, навіщо потрібні пращі — з огляду на те, наскільки далі б’є лук чи арбалет… але ж тоді ще не бачив толосців за роботою. Їхні олив’яні кулі завдавали далеко тяжчих поранень, ніж гладкі камені інших пращників, і авжеж страшніших, ніж стріли з лука. Одна куля вдарила невільникові у коліно, і воно вибухнуло віялом крові та кістки, лишивши половину ноги теліпатися на червоній жилі. «Ну, цей вдруге не тікатиме» — подумав Тиріон, почувши вереск нещасного, що змішався у вранішньому повітрі зі сміхом табірних шльондр та лайками тих, хто поставив добрячі гроші, що пращник схибить. Копка відвернулася, але Няньо вхопив її за підборіддя і повернув голову назад.

— Ану дивися! — наказав він. — І ти, ведмедю, теж.

Джораг Мормонт підняв голову і витріщився на Няньо. Тиріон відчув, як напружилися м’язи лицаря. «Він його зараз придушить, і тоді нам усім край.» Але Мормонт лише скривився і обернув обличчя до кривавого видовиська.

На сході у спекотному вранішньому повітрі плавали товсті цегляні стіни Меєрину. Саме того жаданого притулку сподівалися досягти ці дурні бідолахи. «Та чи довго він лишатиметься притулком?» Няньо знову взяв віжки до рук тільки по тому, як загинули усі троє невдах-утікачів. Мул покотив гарбу далі.

Табір їхнього хазяїна знаходився на південний схід од «Відьми», мало не в її тіні, обіймаючи кілька морг землі. Скромний намет Єззана зо’Каггаза виявився величезним палацом з лимонного кольору шовку. На кожній з дев’яти його опорних жердин, що тримали на собі дев’ять гострих дахів, сиділа визолочена гарпія, виблискуючи на сонці. З усіх боків його оточували менші намети.

— То помешкання кухарів, підбічниць та воїнів нашого вельможного господаря. І кількох не надто шанованих родичів, — розповів Няньо. — А ви, мої крихітки, матимете рідкісну честь спати у власному шатрі вельможного Єззана. Наш пан бажають тримати свої скарби щонайближче.

Він насупився у бік Мормонта.

— Але не ти, ведмедю. Ти великий та бридкий, тебе прикують знадвору.

Лицар не відповів ані слова.

— Та найперше вас усіх мають зміряти для нашийників.

Нашийники були зроблені з заліза і злегка визолочені, щоб виблискувати на сонці. Валірійським