Танок з драконами - Джордж Мартін
— Він такий важезний! — жалілася вона.
Тиріон стиснув їй руку і збрехав:
— Та це ж лите золото. На Вестеросі високородні панії мріють про таку гривню, а ти маєш її задурно.
«Краще вже обруч, ніж тавро. Обруч можна зняти.» Він пригадав Шаю — як мерехтів золотий ланцюг Правиці, коли затягувався дедалі тугіше навколо її горлянки.
Трохи згодом Няньо наказав припнути ланцюги пана Джорага до стовпа коло багаття, а сам повів двох карликів до панського шатра і показав, де їм спати — у вистеленому килимами ванькирі, відділеному від головного намету запоною жовтого шовку. Це помешкання вони мали поділяти з іншими коштовними іграшками Єззана: хлопчиком, що мав покручені та волохаті «козячі ноги», двоголовою дівчинкою з Мантарису, бородатою жінкою та тонкою довготелесою істотою на прізвисько Смакота, вбраною у місячні камені та мирійське мереживо.
— Ви намагаєтеся втямити, чоловік я чи жінка, — мовила Смакота, приведена перед очі карликів. А тоді задерла спідницю і показала, що під нею. — Я і те, й інше, і хазяїн любить мене найбільше.
«Звіринець почвар, — усвідомив Тиріон. — Десь якийсь бог регоче з мене на все горло.»
— Чарівно, — мовив він Смакоті, що мала бурякове волосся та фіалкові очі, — та ми ж сподівалися хоч цього разу бути у товаристві найвродливішими.
Смакота насмішкувато пирхнула, але Няньо не був задоволений.
— Збережи свої жарти для вечора, коли виступатимеш перед нашим вельможним паном. Якщо потішиш їх, матимеш нагороду. Якщо ж ні…
І загилив Тиріонові ляпаса.
— З Няньом будьте обережні, — мовила Смакота, коли наглядач пішов. — Він тут єдине справжнє чудовисько.
Бородата жінка розмовляла якоюсь нерозбірливою гіскарською говіркою, хлопчик-цапеня — горловим жеглярським суржиком, який ще називали купецьким. Двоголова дівчинка була несповна розуму, мала одну голову завбільшки з помаранч, у роті іншої — підпиляні зуби, але не розмовляла жодною з них, лише гарчала на кожного, хто наближався до її клітки. Зате Смакота вільно говорила чотирма мовами, серед них високовалірійською.
— Який він, наш хазяїн? — непокоїлася Копка.
— Має жовті очі й смердить, — відповідала Смакота. — Десять років тому він побував на Софоріосі, і відтоді гниє зсередини. Дайте йому забути хоч ненадовго про близьку смерть — і відчуєте на собі його щедрість. Та ні в чому не смійте відмовляти.
На вивчення звичаїв тутешнього звіринця їм лишилося кілька пополудневих годин. Єззанові постільні раби наповнили купіль гарячою водою, і карликам дозволили скупатися — спершу Копці, тоді Тиріонові. Потім інший раб намастив йому рубці на спині пекучою мастю, щоб не загнилися, а згори поклав прохолодну припарку. Копці підстригли волосся, Тиріонові підрізали бороду. Обом видали м’які капці та новий одяг — простий, але чистий.
Надвечір з’явився Няньо і оголосив, що їм вже час вдягати блазенську броню. До Єззана мав прийти у гості найголовніший юнкайський воєвода — вельможний Юрхаз зо’Юнзак. Карлики мали показати йому свою виставу.
— Чи не розкути вашого ведмедя?
— Сього вечора ще ні, — відповів Тиріон. — Дозвольте спершу влаштувати для хазяїна турнір. А ведмедя прибережемо на іншу нагоду.
— Таки-так. Коли ваша витівка скінчиться, ви допомагатимете наливати і подавати. Дивіться, щоб не пролили на гостей, бо пошкодуєте.
Вечірні розваги розпочалися з жонглера. Потім виступало трійко спритних стрибунів, а після них — цапоногий хлопчик, що станцював смішний танок під гру на сопілці одного з Юрхазових рабів. Тиріонові кортіло спитати музику, чи не вміє він грати «Рине дощ у Кастамирі».
Поки карлики чекали на свою чергу, Тиріон спостерігав за Єззаном та його гостями. На почесному місці сиділа істота, схожа на зморшкувату сушену сливу — вочевидь, верховний юнкайський воєвода. Виглядав він так само грізно, як розхитаний ослін. Супроводжувало його з тузінь юнкайського панства, а ще двійко сердюцьких полковників, з яких кожен сам мав при собі тузінь власних вояків. Перший був шляхетного вигляду пентосець, сивочолий, вдягнений у шовки, коли не рахувати киреї — старої ганчірки, зшитої з десятків подертих і просяклих кров’ю смужок різних тканин. Другий полковник був той самий, що намагався зранку купити собі карликів — брунатношкірий, з присоленою сивиною бородою.
— Бурий Бен Бросквин, — назвала його Смакота. — Полковник «Других Синів».
«Вестеросець, ще й з Бросквинів. Дедалі краще.»
— Ви наступні, — мовив Няньо. — Будьте веселі та цікаві, дорогенькі мої, бо пошкодуєте.
Тиріон ще не опанував і половини старих витівок Шажика, та вже вмів сісти на свиню, проїхатися нею, впасти, коли треба, покотитися і знову скочити на ноги. А глядачам і того було досить. Вистава маленьких чоловічків, що бігали, наче п’яні, та лупцювали одне одного дерев’яною зброєю, насмішила обложний табір у Невільницькій затоці не гірше, ніж гостей на весіллі Джофрі у Король-Березі. «Зневага до менших та нижчих, — подумав Тиріон, — то є мова, яку розуміють усюди.»
Їхній хазяїн Єззан реготав найдовше і найгучніше щоразу, як один із карликів падав чи приймав удар; його велетенська туша трусилася драглистим салом. Гості ж чекали, що скаже чи зробить Юрхаз зо’Юнзак, а вже тоді приєднувалися до веселощів. Верховний воєвода виглядав таким кволим, що Тиріон аж боявся, чи не помре зі сміху. Коли шолом Копки, збитий списом, відлетів на коліна кислопикому юнкайцю у смугастому зелено-золотому токарі, Юрхаз квохнув, наче курка. Коли ж згаданий юнкаєць поліз до шолома і дістав звідти велику лілову диню, що спливала соком, воєвода захрипів зі сміху, аж лице його набуло того ж кольору, тоді обернувся до господаря і щось прошепотів. Господар карликів гигикнув і облизнувся… хоча Тиріонові здалося, що у вузьких жовтих очах промайнув слід гніву.
По тому карлики зняли з себе дерев’яні обладунки та спітнілий одяг під ними і перевдяглися у свіжі жовті сорочки, видані їм для служби при столі. Тиріон тримав глек лілового вина, Копка — глек води; шурхотячи капцями по товстих килимах, вони рухалися наметом, наповнюючи келихи. Праця була тяжчою, ніж йому раніше здавалося — невдовзі ноги вже судомилися, один з рубців на спині знову почав кровити, і червона пляма проступила на жовтому льоні сорочки. Але Тиріон прикусив язика і продовжив служити.
Більшість гостей звертали на карликів не більше уваги, ніж на інших
