Танок з драконами - Джордж Мартін

— Гора мертвий, і мій батько теж, — відповів Хайме. — Що ж до відшкодування… дехто скаже, що вціліла голова на плечах — вже непогана винагорода за вашу службу. Ви ж таки стали за Старка і зберігали йому вірність, доки князь Вальдер його не вбив.

— Свавільно замордував разом з десятком добрих вояків, моїх родичів! — Князь Джонос відвернувся і сплюнув. — О так, я зберігав вірність Молодому Вовкові. І вам зберігатиму, якщо не чинитимете мені образ. Я зігнув коліна, бо не бачив хісна гинути за мертвих чи проливати Бракенову кров у програній справі.

— Вельми розумно. — «Кожному своє. Одним — розум, іншим — честь. От як Чорнолісові.» — Гаразд, ви матимете свої землі. Принаймні, якусь їх частку. За те, що частково скорили Чорнолісів.

Скидалося, що князь Джонос вдовольнився обіцяним.

— Ми приймемо ту частку, яку ваша вельможність завважить за чесну і справедливу. Та якби ви дозволили дати пораду… не годиться вам панькатися з тими Чорнолісами. У них зрада в крові тече. Ще перед тим, як андали прийшли на Вестерос, на цій річці правили Бракени. Ми були королями, а Чорноліси — присяжними слугами. Та вони нас зрадили і вкрали корону собі. Кожен Чорноліс — природжений зрадник і перевертень. Краще вам це пам’ятати, коли укладатимете з ним угоду.

— Авжеж не забуду, — пообіцяв Хайме.

Виїжджаючи з Бракенового обложного табору до брами Крукоберегу, Хайме вислав наперед Пека з прапором миру. Ще не досягши воріт, він відчув на собі погляди двох десятків вояків з-поміж зубців брамної вежі. Гонор став на краю рову — глибокого, викладеного каменем, зелені води у якому загатилися безліччю різного сміття. Хайме вже хотів наказати панові Кеносу засурмити у Ріг Герока, коли перекидний міст почали спускати.

Князь Титос Чорноліс зустрів їх у зовнішньому дворищі, сидячи на румаку такому ж кощавому, як він сам. Господар у Крукоберезі був надзвичайно високий і надзвичайно худорлявий, мав ніс гачком, довге волосся та розкошлану бороду, в якій біла сіль вже перемагала чорний перець. Срібний карб на панцирі вилощеного шкарлатного обладунку зображував біле дерево, голе та мертве, оточене зграєю оніксових круків, що саме злітали з нього у небо. За плечима плескала кирея, зроблена з чорного крукового пір’я.

— Князю Титосе, — привітався Хайме.

— Пане Регіментарю.

— Дякую, що дозволили увійти.

— Не скажу, що радий вас вітати. Але не заперечуватиму, що сподівався на вашу появу. Адже ви прийшли по мого меча?

— Я прийшов, щоб покласти усьому край. Ваші люди билися відважно, але вашу війну програно. То ви готові здатися?

— Королю — так. Джоносу Бракену — ні.

— Я вас розумію.

Чорноліс на мить завагався.

— Накажете зійти з коня і стати на коліна просто зараз?

На них вже дивилася сотня очей.

— Вітер дме холодний, у дворі болото, — відповів Хайме. — Колінкування ви зможете відбути на килимі у вашій світлиці, щойно ми погодимо умови.

— Вельми шляхетно з вашого боку, — зауважив князь Титос. — Ну то ходімо, пане. В моєму замку забули, що таке їсти досхочу, але ніколи не забували чемних звичаїв.

Світлиця Чорноліса розташувалася на другому поверсі приземкуватої дерев’яної вежі. Коли вони ввійшли, у комині палав вогонь. Помешкання було велике та просторе, високу стелю тримали товсті сволоки темного дубу. Стіни вкривали вовняні гобелени; широкі ґратчасті стулки подвійних дверей відкривалися на божегай. Крізь товсті дзвінкові шибки жовтого скла, вставлені у них, Хайме помітив покручені гілки дерева, від котрого замок узяв собі ім’я. То був старезний велетенський оберіг, удесятеро більший за дерево у Кам’яному Саду замку Кастерлі-на-Скелі — хоча, на відміну від нього, мертвий та голий.

— Бракени отруїли наше дерево, — розповів господар замку. — Вже з тисячу років на ньому не з’являється ані листочка. А ще за тисячу воно скам’яніє. Так кажуть маестри. Оберіг-дерева ніколи не гниють.

— А круки? — запитав Хайме. — Де вони?

— Вони прилітають у сутінках і сидять усю ніч. Кілька сотень. Укривають дерево, наче чорне листя — кожну гілку, від найбільших до найменших. Дерево вабить їх щоночі вже кілька тисяч років, а чому і як — ніхто не скаже.

Чорноліс умостився у кріслі з високою спинкою і мовив далі:

— Честь вимагає від мене спитати про долю мого зверхнього пана.

— Пан Едмур їде до Кастерлі-на-Скелі моїм бранцем. Його дружина лишиться у Близнюках до народження їхньої дитини. Потім вона з немовлям приєднається до чоловіка. Якщо Едмур не замірятиметься на втечу або заколот, то проживе довге і безпечне життя.

— Довге і гірке, радше сказати. Життя без честі. І до останнього дня чутиме, як люди казатимуть, що він злякався битися.

«Наклеп, — подумав Хайме. — Він злякався за свою дитину. Бо знав, чий я син, краще за мою власну тітку.»

— Він зробив свій вибір. Його дядечко зробив би інший — і пролилася б кров.

— Тут ми збігаємося в думках. — Голос Чорноліса не виказував його почуттів. — А чи можна спитати, що ви зробили з паном Брінденом?

— Я дав йому дозвіл вдягти чорне. А він утік. — Хайме посміхнувся. — Ви, часом, не ховаєте його в себе?

— Ні.

— А якби ховали, то сказали б мені?

Настала черга Титоса Чорноліса посміхнутися.

Хайме склав докупи руки, вклавши золоті пальці в долоню з плоті.

— Напевне, час нам обговорити умови.

— Отже, час мені ставати на коліна?

— Якщо ваша ласка. Або просто сказати людям, що ви на них стали.

Князь Чорноліс залишився у кріслі. Невдовзі вони досягли згоди з найголовнішого: визнання провини, присяги на вірність, пробачення, грошового стягнення золотом та сріблом, яке мало бути виплачене престолові.

— Які землі ви хочете забрати? — спитав князь Титос. Коли Хайме передав йому мапу, він кинув лише один погляд і реготнув. — Авжеж! Перевертень хоче свою винагороду.

— Хоче. Але матиме меншу, ніж сподівався, бо й прислужився меншою службою. Які з цих земель ви погоджуєтеся віддати?

Князь Титос поміркував хвилинку і відповів:

— Дрівопліт, Самострільний Гребінь та Горбик.

— Руїну, гребінь гори та кілька халуп? Годі вам, пане князю. Маєте ж ви якось постраждати за зраду