ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Богдан знову пройшов по хаті. Хода в нього була цікава: розв’язна, лінькувата, трохи з якимось викликом. Раптом (він усе робив раптом, Інка це зрозуміла, будь-якої миті від нього можна було чекати чергового викидону), раптом він не сів, а плигнув на стілець, вмостився з ногами. Серйозно, трохи допитливо подивився на Інку.

- Сумуєш? - спитався він, розуміюче похитавши головою.

- Трохи є, - позіхнула вона.

- Та не трохи, - він сверлив її поглядом, - дуже сумуєш…

Раптом очі хитро зблиснули - у цю голову таки прийшла якась ідея. Інка захоплено дивилася на нього. Ну, кажи вже, кажи! Що ти вигадав?

- Слухай, кицю, тебе треба розважити.

- Як? - її очі теж загорілися. Вона вже була певна: розважатися з Богданом - весело.

- Знаєш, твій струс припав на дуже визначні дні. Одне слово, цієї ночі буде зліт на Лисій горі. Ти хочеш стати відьмою, кицю?

А от це був не жарт. Це було серйозно поставлене запитання, яке вимагало серйозної відповіді.

- Стати… - Інка замислилася. Мама казала, жінки - це відьми. Більшість жінок, це Інка зрозуміла давно, дурепи. Цікаво, відьми належать до більшості чи до меншості? - Стати - ні. Та хотілося б спробувати.

Богдан іще мить допитливо дивився на неї. Здається, не чекав такої відповіді. А на що ж чекав? Що вона кинеться йому на шию й вигукне: «Так, любий, це бажання всього мого життя!»? Нарешті він згідно хитнув головою:

- Добре, кицю. Зачекай, поки смеркне.

Клацнув пальцями і зник у повітрі. На його місці залишилася лише тоненьке пасмо диму.

- Теж мені, Коперфілд! - посміхнулася Інка. Ще раз пройшлася. Стало легше. Після візиту Богдана полегшала голова, поясніло сонце за вікном, вже не хотілося гризти себе за те, що не можеш повернутися до головних запитань. Не можеш - не треба. Ходімо розважатися! Інка ковтнула снодійного, вирішивши добре поспати. Гулянка, видно, буде гарна. Ще б пак! Відьми! А гарна гулянка на ніч після нещодавнього струсу - діло важливе, потребує багато сил і енергії. Сил і енергії… Інка позіхнула, згорнулася клубком у ліжку. Богдан… Бог-дан… Слушне ім’я для янгола. Даний Богом, надісланий Богом… Хоча ейфорію колись теж уважали даром богів, а тепер це просто психічний стан. Та як гарно, що є свій янгол… А звідкіля він може взятися, цей янгол?… Стоп, не думати. Спати. Спати… Спати…

- Гей, кицю, ти чого спиш? - прошепотів хтось поруч.

- Га? - вона хутко сіла, розплющила очі. За вікном уже давно смеркло. Ерастович звично хропів за стінкою. Мабуть, вони вирішили її не турбувати, побачивши, що спить. Часом струс мозку - річ непогана. Тоді тебе не турбують, не викладають свою життєву філософію, не змушують бути золотою дитиною.

Отож, надворі темно, а поруч сяють ще темніші Богданові очі.

- Тихо, - пошепки наказує він, і серце радісно підстрибує в очікуванні, - швидко збирайся.

Інка встала, озирнулася.

- Та я зібрана… - трохи розгублено знизала плечима вона.

Він зміряв її уважним, оцінливим поглядом. Трохи вичовгані джинси, старенькі кросівки, трохи скуйовджені після сну руді кіски. Що ж, готова.

- ОК, - зблиснув він у темряві білими зубами, - на чому полетиш?

Вона замислилася.

- А на чому можна?

- А що в тебе є? - насмішкувато відповів він запитанням на запитання. Інка знову знизала плечима.

- Та… багато чого. Але воно не дуже літає. Хіба що зверху вниз.

Богдан засміявся. Він розумів, що це був жарт.

- Добре. Перелічую: віник, швабра, килим. Вибирай.

Інка потягнулася, позіхнула:

- А на ліжку не можна?

- У, ледацюго! - посварив він. - Не можна. По-перше, ним важко керувати, по-друге, спробуй-но пропхати його у вікно.

Інка замислилася. Й одразу ж запаморочилася голова. Не можна замислюватися, коли в тебе струс мозку. Навіть про те, на чому летіти на відьомський зліт.

- Ой, Богданчику, не знаю. На твій вибір.

- У кожного транспортного засобу свої недоліки. Віник - дуже короткий, за швабру незручно триматися, з килима постійно здуває, якщо не лежати, притуливши голову аж до його поверхні. Та й маневрування у нього гірше буде…

- А що ти обрав би?

Він засміявся.

- А я полетів би самостійно.

- А я так можу?

- Вибач, кицю, це не жіночий, а тим більше не відьомський привілей.

- Що ж… Спробуємо, напевне, швабру, - нарешті вирішила вона. Богдан клацнув пальцями. Мовби знехотя, дозволяючи. Грюкнули двері комірчини, відчинилися двері Інчиної кімнати, й до неї повільно, трохи лінькувато обертаючись у повітрі, підлетіла швабра.

- У-ух, - захоплено видихнула Інка, провела долонею по майбутньому транспортному засобу, що слухняно завмер у повітрі.

- Мало не забув, - ляснув себе долонею по лобі Богдан, - це тобі.

І простягнув Інці невеличке дзеркальце. Дзеркальце було з довгою тріщиною посередині.

- Не міг уже ціле подарувати! - образилася Інка.

Богдан посміхнувся. Це був жарт, бо Інка знала, що для чогось ця тріщина потрібна. Може, не менш потрібна, ніж швабра та й сама Інка.

- Розбиті дзеркала - це перехід в іншу грань, - сказав Богдан, - тому, до речі, люди їх і бояться.

- Іншу грань чого? - спитала Інка.

- Стоп-стоп-стоп! - Богдан підняв руки. - Не думаймо, бережімо голову. Скажімо, просто в інший світ.

- Припустимо, - обережно сказала Інка. У певний інший світ, який є гранню… чого?… Всесвіту?… Щось луснуло в голові, біль вдарив у скроні. Інка замружилася. Богдан підхопив її, ніжно обійняв, провів долонею по рудих косах.

- Тихо-тихо, кицю, - якось аж перелякано сказав він, - обережно. Не