ЖАРТ. Із життя психів - Тетяна Винокурова-Садіченко

Інка не знала, чого чекала од відьомського зльоту. Чогось таки чекала, та не того, що побачила. Посеред галявини виднів басейн, навколо - столики для фуршету зі зручними пластиковими стільцями. Між ними снували офіціанти. Яскраво сяяли ліхтарі. Скрізь ходили симпатичні, але надто вже вичепурені леді. Спілкувалися, палили, вимахували келихами, сміялися, тихо й голосно. Звичайнісінька собі учта, бал. Ніяких обрядових танців навколо вогню, ніяких заклять, мерців, духів… Вона розгублено заозиралася, намагаючись знайти бодай що-небудь відьомське серед цього свята пластикових стільців і цигарок.

- Здивувалася? - поруч приземлився Богдан, забрав з рук швабру. - Роздивляйся, спілкуйся. Я пішов.

- Куди?! - Інка перелякано схопила його за рукав.

- Мені тут не місце, кицю, - він підморгнув, - я повернуся за тобою вранці.

Клацнув пальцями й розчинився в повітрі разом зі шваброю. Весь час озираючись, Інка обережно рушила вперед.

- Ой, яке гарне дитя! - вимахуючи довжелезним мундштуком, до неї раптом підійшла особа в хутряному манто. - Вперше, красуне?

Інка обережно кивнула.

- Нічого, - посміхнулася особа, - вперше завжди так. Пам’ятаю, коли я сюди потрапила вперше, теж перелякалася. Стільки жінок, усі такі гарні. Я тоді подумала: що я тут роблю? А потім потихесеньку влилася, і от - бачиш, - вона крутнулася, демонструючи, яка гарна, - вже все в порядку. Ходімо, - вона підхопила Інку під лікоть і кудись потягла, - там таке гарне вино дають.

Вона ще щось розповідала дорогою, та Інка вже не слухала. Таких-от дівок можна не слухати - нічого важливого не пропустиш.

- Новенька? - зупинила їх раптом ще якась фіфа. Ця була вся в косметиці, та за віком усе одно вперто скидалася на Інчину бабусю.

- Новенька! - зраділа перша. - Ти диви, яка гарнюня! А оченята як сяють, зеленющі! Справжня відьмочка!

Обидві засміялися. Інка мовчки скреготнула зубами. Дурепи!

- Подобається тут? - спитала старша. Питала начебто Інку, та за неї відповіла молодша:

- Звичайно, подобається. Вона просто трішечки розгубилася, еге ж, красуне?

І знову спитали начебто Інку. Та відповіді її знову не хотіли чути. Інка мовчки дивилася то на одну, то на іншу, то просто роззиралася довкола. Десь узялися музики, і багато хто з цих, так би мовити, відьом виперся танцювати на площадку біля басейну. Обрядові танці? Забудь! Це була звичайнісінька дискотека. Навіть не дискотека, а так, дискотечка, середнього гатунку.

- … купила собі вчора такі чобітки!

- Та ти що?! - ах і ох. - Покажеш?

Ці дві забули про Інку. От і добре. Та одна ще несамохіть тримала її під руку. Як би так непомітно вилізти? Як би так…

- Ти чого, красуню? - здивувалася та, що тримала. Помітила, зараза.

- Мені тут хтось вино обіцяв, - нарешті здобулася на слово Інка, - а його я чогось не бачу.

Вона хотіла сказати ще багато чого, все, що про цих фіф думає. Та обережно мовчала. Вони відьми, і до того ж їх більше, значно більше.

Попри те, що навколо сяяли всіма барвами життя жінки (декотрі й симпатичні), дарма що яскраво світили ліхтарі, в голові крутилася лише одна думка: «Яка убогість! Яка сірість!» Інка взагалі не любила яскравих показушних свят, а це незлюбила ще й як свою несправджену надію. Сподівалася ж на щось цікаве, неординарне. Сподівалася побачити справжніх відьом. А це… Які ж це відьми? Це звичайнісінькі жінки, може, трохи втомлені від сірості й буденності, але ж ці жінки нею живуть, може, вони трохи злі на когось за якісь свої несправджені мрії, за нелегке життя, тому й відьми. Ні, Інка не відкидала можливості існування в них чаклунських здібностей. Та це ще дужче гнітило. Можеш набагато більше, а існуєш звичайно, аж сором, як звичайно. Якщо мама мала на увазі таких відьом, то Інка згодна, всі жінки - відьми, і цим слід не пишатися, цього треба соромитися, позбуватися… Її вже тягнули до вина, зрадівши, що «наша красуня» нарешті подала голос. Тягли, щось щебетали, реготалися. Дурепи.

Що ж, вирішила Інка, не вийшло погуляти так, як хотілося, то хоч нап’юся на шару. Одним хилом випила простягнутий келих, подякувала, одразу ж схопила наступний…

… Навколо гупала музика, стрибали і весело верещали розмальовані кралі. Поруч з Інкою і цими двома вже зібралися й інші. Всі щось розповідали, вже трохи сп’яніло сміялися. Інка намагалася бодай що-небудь знайти у тій розмові. Анічогісінько. Дрібниці. Їхня свідомість заповне-на мішурою, блискучими, нікому, крім них самих, не потрібними дрібницями.

- Купила собі плаття…

- … костюмчик…

- … бюстгальтер…

- … заколотила цьому зрадникові сліди…

- … ой, любонько, які сережки…

- … так-так, із сапфірами…

- … ха-ха-ха, яка ти сьогодні весела, кралечко…

- … зварила їй відвар, забрала гроші…

- … яка помада! Де взяла?…

І далі, і далі, і далі. Інці, нарешті, пощастило вилізти з цього кола. Вона озирнулася. Від випитого йшла обертом голова. Раптом відчула себе зовсім не такою, якою бачила у дзеркалі. Відчула себе просто Інкою, веснянкуватим п’ятнадцятирічним дівчиськом у зачовганих джинсах і кросівках, з двома рудими кісками. І так добре стало від цього відчуття. Вона - це вона. Вона не відьма. Вона - вище. Вона - Інка. Гордо задерши носа, дівчинка (маленька руда дівчинка, й ніщо більше) попрямувала геть, усміхаючись сама собі.

Але образа залишилася. На себе. На Богдана, на всіх них. І відійшовши доволі далеко, все одно чула музику, дурнувате щебетання, сміх, дзвін бокалів. Вона сіла на землю,