Учень убивці - Робін Хобб

Він розкрив свою кістляву зморшкувату руку й порився у жмені камінців довгим указівним пальцем.

— Так, ти маєш рацію. Лише два жовтих. Спробуємо ще раз?

— Чейде, я зможу це зробити.

— Ти так вважаєш? Подивись знову на камінчики. Раз, два, три. Тепер знову вгадуй. Тут є червоні?

— Так. Чейде, що за завдання?

— Тут було більше червоних чи синіх? Принести мені якусь особисту річ з нічного столика короля.

— Що?

— Тут більше червоних, аніж синіх?

— Ні, я маю на увазі, що це за завдання?

— Неправильно! — реготнув Чейд і відкрив долоню.

— Дивись. Три синіх і три червоних. Однаково. Тобі треба швидше помічати все, якщо ти хочеш пройти випробування.

— А ще тут сім зелених камінців. Я знав це, Чейде. Але… ти хочеш, щоб я щось викрав у короля? — Я досі не міг повірити своїм вухам.

— Не вкрасти, просто позичити, як ножиці мадам Гесті. Це просто безневинний жарт. Хіба ні?

— Окрім того, що мене відлупцюють, якщо зловлять. Або навіть гірше.

— Ти боїшся, що тебе зловлять. Тому я сказав, щоб ти почекав кілька місяців, доки не відточиш свої навички.

— Я не боюсь покарання. Якщо мене зловлять… я з королем… ми уклали угоду… — Я замовк і збентежено подивися на нього. Вказівки Чейда були частиною нашої угоди. Щоразу, коли ми бачилися з Чейдом, він нагадував мені про цю угоду перед вказівками. Я присягався у відданості як Чейдові, так і королю. Звісно, він би помітив, що я порушую угоду, діючи проти короля.

— Це просто гра, хлопче, — спокійно сказав Чейд. — От і все. Просто трішки пустощів. Це не так серйозно, як тобі здається. Я вибрав це завдання лише через те, що кімната короля та його речі ретельно охороняються. Кожен може вкрасти ножиці ткалі. Зараз я маю на увазі непомітне пересування, щоби пробратись у покої короля і взяти якусь його річ. Якщо тобі вдасться, я повірю, що недарма витрачав час, навчаючи тебе, і ти це оцінив.

— Ти знаєш, що я ціную це, — швидко відповів я, хоч це й було не так. Здається, Чейд узагалі мене не розумів. — Я почуватимуся… зрадником. Наче використовую свої знання, щоб обдурити короля. Наче я з нього посміявся.

— Ет! — Чейд, усміхаючись, відкинувся у кріслі. — Не турбуйся за це, хлопче. Король Шрюд оцінить гарний жарт, бо він сам ще той витівник. Я поверну сам усе, що ти візьмеш. Це означатиме, що я хороший вчитель, а ти хороший учень. Якщо ти так переживаєш, візьми якусь дрібницю: не обов’язково красти його корону чи перстень! Просто його щітку для волосся чи клапоть паперу. Підійде навіть його рукавиця чи пояс. Якийсь дріб’язок. Навіть монетку.

Мені здалося, що треба подумати, хоча я знав, що думати нічого.

— Я не можу цього зробити. Точніше, не хочу. Не в короля Шрюда. Я можу вкрасти щось із будь-якої кімнати. Пам’ятаєш, як я поцупив сувій Регала? Я можу залізти будь-куди…

— Хлопче, — Чейд повільно заговорив збентеженим голосом. — Ти мені не довіряєш? Повір, усе гаразд. Це просто випробування, а не зрада. Цього разу, якщо тебе зловлять, то я обіцяю, що поясню все. Тебе не буде покарано.

— Не в тому річ, — гарячково сказав я і побачив, як росте збентеження Чейда через мою відмову. Я панічно добирав слова, аби пояснити йому. — Я присягав Шрюду у відданості. А це…

— Це не зрада! — відрізав Чейд. Я помітив іскри гніву в його очах і відсахнувся. Я ще ніколи не бачив, щоб він так зиркав. — Що ти говориш, хлопче? Тобто я вмовляю тебе зрадити короля? Не будь дурнем. Це лише просте випробування, щоб показати Шрюду, чому ти навчився. А ти опираєшся і приховуєш своє боягузтво за відданістю. Хлопче, не сором мене. Я гадав, ти не такий слабохарактерний. Інакше б ніколи не став тебе навчати.

— Чейде! — зі страхом промовив я. Його слова змусили мене вагатися. Чейд відсунувся від мене, і я відчув, як мій маленький світ почав хитатися, в той час як він прохолодно продовжив:

— Краще йди спати, хлопче. Подумай над тим, як ти мене сьогодні образив: звинуватити мене в тому, що я можу зрадити короля. Йди вниз, маленький боягузе. Наступного разу, коли я тебе викличу… Хех, якщо я тебе викличу, то слухайся мене. Або краще взагалі не приходь. Все, йди.

Ніколи ще Чейд зі мною так не говорив. Не пригадую, щоб він на мене навіть голос підвищував. Я майже бездумно дивився на тонку пошрамовану руку Чейда, що виднілася з рукава його накидки, і на довгий палець, який презирливо вказував на двері та сходи. Я встав, і мені стало погано. Я захитався і схопився за стілець, щоб не впасти. Але пішов, як він і наказав. Я не міг думати більше ні про що. Чейд, який став основою всього мого життя і повірив, що я чогось вартий, забрав у мене все. Не тільки похвалу, але весь час, що ми провели разом, і сутність мого життя.

Я пішов униз, перечіплюючись і хитаючись. Ніколи сходи не здавалися мені такими холодними й довгими. Заґратовані двері внизу зачинилися за мною, і я опинився у повній темряві. Навпомацки дійшов до свого ліжка, але ковдра не зігрівала мене, а від відчаю я не міг заснути тієї ночі й постійно крутився. Найгірше, що я не відчував себе нерішучим. Не міг зробити того, що просить Чейд. Тому я втрачу його. Без його уроків я не матиму жодної цінності для короля. Але не через це я переживав: я боявся втратити Чейда. Не міг згадати, як я жив до знайомства з ним, і не міг уявити, що повернуся до свого щоденного нидіння, виконуючи буденні доручення.

Я щосили намагався знайти рішення. Але, здавалося, його не було. Я міг сам прийти до Шрюда, показати йому булавку і розповісти про свою проблему. Але що він скаже? Можливо, прийме мене за дурного хлопчиська і скаже, що варто було послухатися Чейда. Або ще гірше: він скаже, що я правильно зробив, і Чейд потрапить у немилість. Це були занадто складні питання для мого розуму, і я не знаходив відповідей.

Коли нарешті настав ранок, я виліз із ліжка й доповів Баррічу, як зазвичай. Я займався