Американські боги - Ніл Гейман
— І яке ж місце найважливіше в цій країні?
— Одне з найважливіших, любчику! Я сказав одне з найважливіших. Зрозуміло, що дарма сподіватися на повну одностайність у цьому питанні. Я вже послав вісточку колегам. Ми заїдемо в Чикаго, роздобудемо трохи грошенят. Треба розважати гостей, і добре розважати — тому готівки знадобиться більше, ніж у мене зараз на руках. А з Чикаго попрямуємо до Медісона.
— Ясно.
— Еге, та нічого тобі не ясно! Але з часом розберешся.
Середа заплатив, і вони вийшли з кафе. Знову перейшли через дорогу та повернулися до автомобільної стоянки коло мотелю. Середа кинув Тіні ключі від машини. Вони виїхали на шосе та залишили місто.
— Сумуватимеш за цим? — Середа порпався у течці, куди поскладав свої вчорашні мапи.
— За Іґл-Пойнтом? Ні. Забагато Лориних спогадів. А сам я ніколи по-справжньому і не жив тут. З дитинства я ніде не затримувався надовго, і сюди приїхав, коли мені було вже за двадцять. Це Лорине місто.
— Добре було б, якби вона тут назавжди і лишилася.
— Це все був сон, — відрубав Тінь. — Ми ж домовилися.
— Радий, що твоя психіка в порядку! Ти ж трахнув її вчора, га?
Тінь глибоко вдихнув. Тоді вичавив із себе:
— Не твоє собаче діло. І ні, не трахнув.
— А певно, що хотів би, так?
Тінь змовчав і зосередився на дорозі. Вони їхали на північ, у напрямку Чикаго. Середа хихотнув, а потім повернувся до своїх мап: він одна по одній то витягував їх з теки, то складав назад. Час від часу він щось занотовував великою срібною авторучкою у блокноті із жовтим полінієним папером.
Коли Середа закінчив, то відклав ручку, закинув теку на заднє сидіння і знову почав розмову:
— От що мені подобається у тих штатах, куди ми їдемо — Міннесоті, Вісконсині, усіх тих місцях — що жіночки там якраз такі, як мені були до серця в молодості. Кров з молоком, очі кольору неба, коси світлі, майже білосніжні, і круглі, налиті груди, на яких вени просвічуються як на хорошому сирі.
— В молодості? Мені здалося, що і минулої ночі тобі не було на що скаржитися.
— О, так! — всміхнувся Середа. — Хочеш знати секрет мого успіху?
— Гроші?
— Ну чому ж так грубо? Ні, я їх причаровую. Просто й ефективно.
— Причаровуєш? Кажуть, що чарівність — це щось, що або є, або нема.
— Чарів можна навчитися.
— Отже, куди ми їдемо? — змінив тему Тінь.
— До давнього друга, треба з ним поговорити. Він із тих, хто прийде на те зібрання. Старий чоловік. Хоче, щоб ми зайшли до нього в гості.
Вони їхали на північний захід, до Чикаго.
— Що б там за чортівня не діялася з Лорою, — порушив мовчанку Тінь. — Це твоя робота? Це все через тебе сталося?
— Ні.
— Я запитаю як той мудак у лімузині — якби це було справою твоїх рук, ти розповів би?
— Я здивований не менше, ніж ти.
Тінь настроїв радіо на ретро-хвилю і слухав пісні, популярні ще до його народження. Боб Ділан співав про зливу, яка зараз уперіщить, і Тінь запитував себе — чи та злива вже вдарила, чи має статися щось іще? Перед ними стелилась порожня дорога, і в ранковому промінні кришталики льоду виблискували на асфальті, ніби діаманти.
Чикаго накочувалося повільно, ніби мігрень. Ще мить тому вони проминали ферми і селища, аж ось чергове придорожнє містечко непомітно перетворилося на передмістя, а потім передмістя тягнулося, доки не переросло у мегаполіс.
Вони зупинилися коло приземкуватого багатоквартирного будинку з чорного каменю. Сніг із тротуарів поприбирали. Вони зайшли у вестибюль. Середа натиснув верхню кнопку на допотопному металевому домофоні з рамочками для прізвищ. Тиша. Він затис кнопку ще раз. А тоді почав наздогад тиснути на інші кнопки, до інших помешкань. Ніхто йому не відповів.
— Зламаний, — промовила зі сходів стара худорлява жінка. — Не працює. Ми дзвонимо власнику питаємо, коли той полагодить домофон, коли він полагодить опалювання, але йому всеоднісінько. Він у Арізоні зараз на всю зиму лікує легені.
Вона говорила із сильним акцентом — східноєвропейським, як здалося Тіні. Середа вклонився:
— Зоре, любонько, дозволь сказати, наскільки ти невимовно чарівна. Засліплюєш красою. А роки зовсім не мають над тобою влади.
Стара суворо подивилася на нього:
— Він тебе не хоче бачити. І я тебе не хочу бачити. Ти — погані новини.
— Це тому що я приїжджаю тільки у важливих справах.
Жінка пирхнула. В руках вона тримала порожню авоську, на ній було потерте червоне пальто, застібнуте на всі ґудзики, а високо на сивій маківці сидів оксамитовий зелений капелюшок, який нагадував щось середнє між вазоном і паляницею. Вона підозріливо подивилася на Тінь.
— Хто цей здоровань? — звернулася до Середи. — Хтось із твоїх бандитів?
— Дарма ти мені не довіряєш, шановна пані. Цього добродія звуть Тінь. І так, він на мене працює, але задля вашого ж блага. Тіне, дозволь тобі представити чарівну пані Вечірню Зорю.
— Радий з вами познайомитися, — привітався Тінь.
— Тінь, — стара пильно, ніби птаха, подивилася йому в очі знизу вгору. — Гарне ім’я. Мій час приходить, коли тіні збільшуються. А ти — велика тінь.
Вона оглянула його з ніг до голови, а потім усміхнулася і простягла зап’ястоку його бік:
— Можеш поцілувати мою руку.
Тінь нахилився і поцілував її тонкі холодні пальці. На середньому вона носила перстень із великим шматком бурштину.
— Молодець, — похвалила вона. — А тепер я збираюся виходити за продуктами. Бо, бачте, тільки я у цьому домі приношу хоч якісь гроші. У двох інших не виходить заробляти своїм ворожінням. Усе тому, що вони говорять тільки правду, а це зовсім не те, що люди хочуть почути. Правда — погана річ, бо вона бентежить людей, і клієнти більше не повертаються. А я можу їм брехати, казати те, що вони хочуть почути. Я передбачаю їм щасливі долі.
