Відродження - Стівен Кінг
Поки я стояв біля його нової-старої машини й згадував «бельведер», від якого лишилась обгоріла руїна, виникло бажання кинутися навтьоки й бігти не озираючись додому. Цікаво, яким би було моє життя, якби я це зробив. Цікаво, чи писав би я ці рядки. Але хто може це знати, правда? Святий Павло аж занадто мав рацію щодо того темного дзеркала. Ми всі дні в нього вдивляємося й не бачимо нічого, крім власного відображення.
Замість бігти, я набрався духу й пішов у сарай. Джейкобз складав електронне обладнання в помаранчевий дерев’яний ящик, перекладаючи його великими аркушами пожмаканого коричневого паперу, і спочатку не помітив мене. Одягнений він був у джинси й просту білу футболку. Колоратки вже не було. Зазвичай діти нечасто помічають зміни, які відбуваються з дорослими, але навіть тоді, у дев’ять років, я побачив, що він схуд. Він стояв у колі сонячного світла, а коли почув, що я зайшов, підвів погляд. На його обличчі прорізалися нові зморшки, та коли він, побачивши мене, всміхнувся, вони розгладилися. Та усмішка була така сумна, що моє серце прохромила стріла співчуття.
Не думаючи, я просто підбіг до нього. Він розкрив обійми й підняв мене в повітря, щоб поцілувати в щоку.
— Джеймі! — вигукнув він. — Ти Альфа й Омега!
— Га?
— Об’явлення, розділ перший, вірш восьмий. «Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель!» Ти перша дитина, яку я зустрів, коли приїхав у Гарлоу, і ти останній. Я дуже, дуже радий, що ти прийшов.
Я розплакався. Не хотів, але нічого не міг з собою вдіяти.
— Преподобний Джейкобз, пробачте. Пробачте за все. Там, у церкві, ви правильно казали. Це несправедливо.
Він поцілував мене в другу щоку й поставив на землю.
— Навряд чи я це сказав стількома словами, але суть ти, безперечно, вловив. Хоча не треба сприймати всерйоз усе, що я тоді казав. Я сам не тямив, що говорю. Твоя мама це зрозуміла. Вона так мені й сказала, коли принесла своє чудове частування до Дня подяки. І побажала всього найліпшого.
Коли я це почув, мені трохи відлягло від серця.
— А ще вона дала мені добру пораду. Їхати подалі від Гарлоу, штат Мен, і почати все спочатку. Вона сказала, що десь в іншому місці я, може, віднайду свою віру. У цьому я сильно сумніваюся, проте щодо від’їзду вона мала рацію.
— Я більше ніколи вас не побачу.
— Джеймі, ніколи такого не кажи. У цьому нашому світі стежки перетинаються постійно, інколи — в найдивніших місцинах. — Вийнявши із задньої кишені хустинку, він витер з моїх щік сльози. — Хай що там буде, я тебе пам’ятатиму. І сподіваюсь, що ти теж час від часу будеш про мене думати.
— Буду. — А тоді, згадавши: — А то, коти в манто!
Він знову підійшов до свого робочого стола (печально порожнього тепер) і спакував останні предмети: пару великих квадратних акумуляторів, що їх називав «сухими батареями». Потім накрив ящик кришкою і заходився наглухо зав’язувати його двома відрізками товстої мотузки.
— Конні теж хотів прийти, подякувати вам, але в нього… е-е… сьогодні футбол. Чи щось таке.
— Та пусте. Я взагалі сумніваюся, що я чимось допоміг.
Я був шокований.
— Та ви що, ви ж повернули йому голос! Своїм пристроєм повернули!
— О так. Мій пристрій. — Він зав’язав другу мотузку й смикнув, щоб перевірити, чи щільно прилягає. Рукави футболки були закасані до плеча, і я побачив, які в нього крутезні м’язи. Раніше я їх не помічав. — Електричний стимулятор нервів.
— Преподобний Джейкобз, вам треба його продати! Купу грошей заробите!
Він сперся ліктем на ящик, підпер рукою підборіддя й задумливо подивився на мене.
— Ти думаєш?
— Так!
— Я дуже в цьому сумніваюся. І сумніваюся, що мій ЕСН взагалі якось посприяв одужанню твого брата. Розумієш, я склепав його того ж дня, коли ви прийшли. — Він розсміявся. — І підключив до дуже маленького моторчика японського виробництва, який висмикнув з іграшки Моррі, робота Роско.
— Правда?
— Правда. Сама ідея цінна, у цьому я впевнений, але такі прототипи, зібрані на коліні, без жодних експериментальних перевірок, працюють вкрай рідко. Хоча я думав, що шанс у мене є, бо ніколи не сумнівався в діагнозі доктора Рено. То було розтягнення нерва, не більше.
— Але…
Він підняв ящик. М’язи на руках випнулися, на них чітко проступили вени.
— Ходімо, синку. Пройдися зі мною.
Я пішов за ним до машини. Він поставив ящик біля заднього крила, оглянув вміст багажника і сказав, що доведеться переставити валізи на заднє сидіння.
— Джеймі, можеш узяти маленьку? Вона не важка. Коли їдеш далеко, краще багато з собою не брати.
— А куди ви поїдете?
— Гадки не маю. Але думаю, зрозумію, коли туди приїду. Якщо ця бляшанка не зламається. Вона стільки пального спалює, що може весь Техас без нафти залишити.
Ми перемістили валізи на заднє сидіння «форда». Застогнавши від зусилля, преподобний Джейкобз запхнув великий ящик у багажник. Затріснув кришку і сперся на машину, вивчаючи мене поглядом.
— Джеймі, у тебе чудова сім’я і чудові батьки, які по-справжньому приділяють вам увагу. Якби я попросив їх описати вас, дітей, то вони б сказали, що Клер — по-материнськи турботлива, Енді любить покомандувати…
— О, це вже точно.
Він широко всміхнувся.
— Такий у кожній сім’ї є, малий. Вони б сказали, що Террі — як машина, а ти мрійник. А яким словом вони могли б описати Кона?
— Заучка. Або фолк-співак, відколи в нього гітара з’явилася.
— Може, й так, але мені здається, що це не перші слова, які б спали їм на думку. Помічав, які в Кона нігті?
Я розсміявся.
— Він їх гризе, як дурний! Якось тато запропонував йому бакс, щоб він на тиждень перестав це робити, але він не зміг!
— Джеймі, Кон у вас — нервовий. От що б сказали твої батьки, якби їх попросили бути до кінця чесними. До сорока років він може нажити собі виразки, схильність до цього є. Коли він дістав удар по шиї тією лижною палицею і втратив голос, то став непокоїтися, що здатність говорити до нього більше ніколи не повернеться. А що голос усе не повертався, то Кон переконав себе, що так і буде.
— Доктор Рено сказав…
— Рено — хороший лікар. Сумлінний. Він миттю примчав сюди, коли в Моррі був кір, а потім знову, коли в Петсі була… ну, жіноча проблема. Обох вилікував, як
