Усі жінки - відьми. Фатальне кохання - Кемерон Докі

Денні Логан, на якого послався Джил, не зміг надати якоїсь інформації про минуле її нового директора. Власне, їй взагалі не вдалося з ним поговорити, бо рано-вранці той вирушив за місто на відпочинок. Пайпер не хотілося бути надто вже допитливою, але й марнувати таку гарну можливість підштовхнути Джила до відвертості вона теж не хотіла. Почуваючись тепер як партнери та приятелі, вони повернулися до клубу і сіли за столик.

— Колись жили, — кивнув Джил. — Але мій татко помер.

— А інших родичів ви маєте? — спитала Пайпер.

— Ні, — похитав головою Джил. — Матуся покинула нас, коли я був іще малий.

— Важко ж довелося вашому таткові, — зауважила Пайпер. Із власного досвіду вона знала, що навіть двом батькам було вкрай непросто ростити одну дитину.

Але Джил на її зауваження тільки головою похитав.

— Ми і без неї обійшлися. Ми з татом прекрасно уживалися разом. Він міг би знову одружитися, якби захотів, але так і не одружився. Так ми і жили вдвох. Напевне, це у нас спадкове.

— У якому сенсі? — поцікавилася Пайпер.

— Його дитинство пройшло так само, як і моє, — пояснив Джил, і обличчя його просвітліло. — Вони теж жили удвох — мій дід і мій татко. Напевне, чоловікам з нашої родини судилося робити хибний вибір в тому, що стосувалося жінок. Жодна з них не залишилася надовго.

— Сумна історія, — зазначила Пайпер.

Джил знизав плечима і схоже трохи розслабився, хоча Пайпер здалося, що в куточках його рота і очей все ж збереглася певна напруженість. Вона готова була побитися об заклад, що батько та дід передали у спадок Джилу своє упереджене ставлення до жінок, хоча сам він, можливо, цього ще не усвідомлював.

— Не знаю, може й сумна, — задумливо відповів Джил. — Дітлахи, зазвичай, гнучкі та швидко пристосовуються до ситуації. Не думаю, що мій татко відчував себе в чомусь обділеним через відсутність у нашому домі жінки. Я — так точно ні. Мені цілком вистачало того, що у мене був батько.

— Напевне, ви важко пережили його смерть.

— Спочатку мені дійсно було важко, — відверто визнав Джил. — Але я вистояв і пережив це горе. Здатність вистояти і здолати перешкоди — ось чого він мене навчив. — Раптом він посміхнувся. — Здається, хтось звинувачував мене у надмірній допитливості?

Пайпер посміхнулася у відповідь.

— Каюсь, винна, — сказала вона, устаючи з-за стола. — Може, візьмемось до роботи? Ми ж, урешті-решт, маємо порядкувати у клубі, чи як?

— Чудова пропозиція, — відгукнувся Джил. — Піду до бару, закінчу приготування.

— От і добре! — погодилась Пайпер. — Я підійду за хвилину.

«Схоже, на сьогоднішній сімейній нараді нам доведеться добряче обміркувати щойно почуте», — подумала вона.

Люба Ізабелло!

От бачиш, а я можу вимовити теплі слова вітання, у яких ти мені відмовляєш. Проте ти звинувачуєш мене в егоїзмі, у намірі поставити свої бажання вище твоїх. Що я можу відповісти на таке звинувачення? Моя душа постає на власний захист, і мені хочеться поставити тобі безліч зустрічних запитань.

Як ти можеш кохати мене і не поділяти моїх бажань? Як ти можеш казати, що кохаєш мене, і при цьому зрікатися мене?

А ти зрікаєшся мене, Ізабелло. Прекрасно знаєш, що зрікаєшся, знаєш, що зневажаєш. І не тільки ти. Щодня твою роботу вихваляють, а мою — ігнорують. Але ж хто створив ті стіни, на яких ти пишеш свої фрески? Хто допоміг тобі втілити в життя твою мрію про Будинок з фресками? Я — і ніхто інший.

Але коли я прошу щось навзамін, коли я благаю тебе полишити свої амбіції і стати мені дружиною, ти відмовляєш мені. Кажеш, що мусиш бути вільною і творити. Наче шлюб — це ярмо, а люди в шлюбі — як дурні воли.

Так, я бажаю панувати над твоїми думками, контролювати твій розум! Але тільки для того, щоб ти могла мене зрозуміти. Ти дивуєшся — чому наша любов — не золото, а звичайнісінька мідь. Але хіба ж не можна золото переплавити і надати йому іншої форми? Переробити? Тож перероби себе на твій образ у моєму серці й ти ніколи про це не пожалкуєш. І я кохатиму тебе та на руках носитиму до скону.

Благаю тебе, Ізабелло. Не змушуй мене до того, про що ми потім обоє пожалкуємо. І винною в цьому будеш ти, а не я.

Люблячий тебе, попри той біль, якого ти мені завдаєш,

Вільям,

 Сан-Франциско,

25 серпня 1931 року.

Розділ 11

— Поглянь, ось вона — Міранда Ненс! — збуджено вигукнула Пейдж. — Я знайшла її! Господи, як приємно, коли ця книга дійсно допомагає!

— Та отож, — погодилася Фібі, хоча з дещо меншим ентузіазмом. — Тепер ми можемо тільки сподіватися, що знайшовши Міранду, знайдемо те, що шукаємо. Утім, якщо ми знайдемо хоч щось, і це вже буде добре.

— Нумо, читай, — розпорядилася Пейдж. — І не обламуй своїм песимізмом ні мене, ні себе. Я впевнена, що невдовзі ми зробимо прорив, бо натрапили на те, що шукали.

Як вони і домовлялися з Пайпер, Пейдж і Фібі поїхали додому, попередньо заскочивши до парку і забравши звідти Ваята і Менді. Малого з нянькою вони залишили унизу, а самі пішли на горище, щоб пошукати відомості у «Книзі таїнств».

Хоча чаклунки вміли вирішувати безліч проблем, «Книга таїнств» лишалася їхнім путівником, їхнім надійним помічником. Скільки б сестри не зверталися до неї за порадою, щоразу вони знаходили там щось нове.

«Пейдж має рацію, — подумала Фібі. — Наявність інформації про Міранду Ненс у „Книзі таїнств“ — це добра новина. Бо саме Міранда запропонувала Ізабеллі вихід із її жахливого становища. Більше того, вона винайшла і використала закляття. Навряд чи її біографія містила цей факт, але там могла бути якась підказка щодо подальшого пошуку».

Якийсь неназваний предок вніс у книгу біографію Міранди з таким пояснювальним додатком: якась невідома другорядна відьма зустріла Міранду на відкритті галереї, потоваришувала з нею і дізналася про її стосунки з Ізабеллою та про зникнення Вільяма Ланкастера.

— Ця Міранда дуже на тебе схожа, тобі не здається? — запитала Пейдж, коли Фібі почала ретельно вивчати відомості про Міранду Ненс.

— Не сміши мене, — відповіла Фібі, не відводячи очей од книги. — Просто Люсіль сказала, що я нагадую їй Міранду. Мабуть, саме тому вона і вирішила розповісти мені цю історію.

— Ну, що там у нас? — поцікавилася Пейдж.

— «Книга таїнств» підтверджує, що сама Міранда не була відьмою, хоча значну частину свого життя подорожувала світом і вивчала магію. У певному сенсі вона була, так