Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

«Шкода…» — подумав я, бо когось із трійці мені хотілося підозрювати найбільше.

— Що б ти не казав, Айхо, але єдиними з Південного Узбережжя до нас потрапили Ортах і Делея, і обоє із Сакарії…

— О, знову Делея! Ну, а що розповіси про Ортаха? До речі, як він? Йому краще?

— На щастя, все гаразд, день-другий, і він одужає. Майстер Варгуль знає свою справу.

— Діду, як Ортаху взагалі вдалося потрапити до Університету?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, — запнувся я, — мені здається, що Ортах найслабший, ні-ні, він, звичайно, хороший хлопець, але серед Правиці просто губиться. Ну, Санні й Анак зрозуміло, вони із Сімки, але Ортах? Чому він у Правиці?

— Ти помиляєшся, Айхо. Ортах — дуже талановитий хлопчик. Те, що він трохи недолугий і незграбний, — це одне, але його вміння гідні Правиці. До речі, Делея, виявляється, знала хлопця ще з Сакарії, її батьки служили у сім’ї Ортаха. Але дізнались ми це не одразу.

— Знову завертаєш мову на Делею? Таке враження, що ти вже визначився зі шпигуном. Розкажи краще про Даклара.

Радо примружив очі, потер сиву бороду.

— Не можу. Вже те, що знаєш, — забагато. Це не моя таємниця. І не питай, — Радо жестом відсік подальші запитання і додав: — Лягаємо спати.

— Але ж…

— Спати!..

Але в ту ніч ми довго не могли заснути. Радо так нічого і не пояснив про Даклара, і звідки він узявся в Шанталії. Але розповів дещо про доломартів, чого я раніше ніколи не чув.

Про нащадків Королів Сарта, як і про Воїнів Шаку, знала кожна дитина Узбережжя. Розповіді про таких, як Даклар, ми слухали на ніч, як казку. Здавалося, що це і є казка, доки я на власні очі не побачив живого доломарта.

В ті далекі часи, коли найдревніші тільки створили Небо і Землю, згодом Тварин та Рослини, вони зрозуміли, що час створити істот, які будуть їм рівнею. Тоді найстарший з найдревніших засіяв Сад Живих Пісень. Сто днів і ночей найдревніші невтомно, не замовкаючи співали Живі Пісні, доки Сад нарешті не проріс. В наступні сто днів і ночей виросло сто красивих могутніх Дерев. Найдревніші знищили половину, залишивши тільки найсильніші та найкремезніші. А попелом і золою посипали землю Саду, і ще через сто днів і ночей Дерева зацвіли. Розповідають, що той цвіт пах людською плоттю, а нектар, який збирали найдревніші — кров’ю. Коли Дерева відцвіли, а цвіт осипався на землю, багряне море вкрило зелену траву, і, просочившись крізь землю, напоїло ненаситне коріння. І через сто днів і ночей на місці квітів достигли соковиті бурштинові плоди. Найдревніші зібрали їх і кожного вечора на захід золотого сонця з’їдали по одному, обпікаючи його вогненним подихом. Кісточки, що залишались, викидали в море. Ті, які виносило на берег, дбайливо підбирали і зносили в Долину Сарта. Там вимоклі кісточки обігрівало сонце, обдував вітер, присипало землею та камінням. А через сто днів і ночей з ядер колись бурштинових плодів вилупились перші доломарти. Істоти, яким стихії були рідними, наче брати, які плекали природу, бо самі були природою. Могутніших ще не бачив світ, сильнішими були тільки найдревніші.

Доломарти, як і їхні творці, народилися безсмертними, тож, проживши поруч тисячу років, дракони занудьгували. І тоді найстарший з найдревніших Пурпуровий Аакр вирішив створити… людей. Істот слабких, смертних, які б поклонялися своїм творцям та приймали керівництво доломартів.

Перші люди заселили Узбережжя. Доломарти правили людьми. Дракони — доломартами. З’явились нові королівства, а доломарти стали їх королями. Усі були задоволені. І на тисячу років запанував новий лад світу. Можливо, так тривало б вічність, якби не величезна любов доломартів до людей.

Усі Королі Сарта були створені чоловіками. Вони одружувалися зі смертними жінками, які народжували дітей. Але королівські сини і дочки вже не були доломартами. Королі Сарта тисячу років спостерігали, як народжуються і помирають їх жінки, діти, друзі і вороги. З кожним новим сторіччям ноша безкінечних втрат ставала все важчою. І одного дня Король Рарія, Третій Син Найдревніших, вирішив відвідати своїх Священних Батьків у Підземеллях Крекоса, щоб розповісти про загальне занепокоєння усіх доломартів. Рарія попросив найдревніших зробити дружин і дітей Королів Сарта безсмертними, щоб ті могли разом правити і підтримувати вічний порядок у світі. Але Священні Батьки несподівано відмовили. Це стало страшним ударом для Короля Рарії і решти доломартів. Бо всі сподівалися на розуміння Священних, які завжди проявляли справедливість.

Доломарти засмутились, але, звичайно, підкорились волі найдревніших. Не підкорився лише Рарія. Під час пологів померла його кохана дружина Кея. Доломарт так важко переживав цю втрату, що в королівстві на цілий рік запанувала страшна посуха. Люди почали голодувати, хворіти, бунтувати. Але коли захворіла новонароджена донька Рарії, Король нарешті схаменувся. Зрозумів: якщо втратить і доньку, то станеться щось страшне, непоправне…

Щоб більше ніколи не відчувати біль утрати, Рарія вирішив, наперекір волі найдревніших, зробити доньку Кеї безсмертною. Але як — не знав. Король довго вправлявся, випробовував вміння, навчився навіть зцілювати, ледве що не воскрешати. Але зробити людину безсмертною не міг. Донька виросла. Роки для нещасного доломарта просочувались крізь пальці, мов дим. Не наздогнати, не зупинити. Скоро донька постаріє, і скільки б він не зцілював її, тіло стане немічним і все одно помре.

Королю вже довго снились страхітливі