Американські боги - Ніл Гейман
Згадав пораду Середи і незчувся, як почав посміхатися — а й справді, скільки він наслухався, як люди радять одне одному не стримувати почуттів. Мовляв, варто випустити емоції, і біль піде. З іншого боку, думав Тінь, є достатньо розумних аргументів на захист того, щоб ці почуття притлумлювати. Він підозрював, що якщо загнати їх досить глибоко і тримати там досить довго, можна дуже скоро зовсім забути про їхнє існування.
І тоді підкрався сон — так, що Тінь навіть не помітив.
Уві сні Тінь ішов...
Він перетинав залу, і зала ця була більшою за місто, і всюди, куди не кинь поглядом, були статуї, і фігурки, і вирізьблені зображення. Він зупинився перед статуєю жіночої подоби: відвислі розпластані груди, намисто з відрубаних рук довкола талії, у її власних руках — гострі кинджали, а замість голови — двійко однакових змій, вигнутих одна проти другої, готових кинутися будь-якої миті. Було щось докорінно неправильне в цій фігурі, в її хтонічній і неприродній жорстокості. Тінь обережно позадкував.
Він продовжив свій шлях серед скульптур. Ті з них, що мали очі — вирізьблені в дереві чи камені — здавалося, наглядали за кожним його кроком.
Уві сні він збагнув, що у фігур є імена — на підлозі перед кожною палали вогняні літери. Білявого чоловіка з барабаном у руках та намистом із зубів на шиї звали Луцетій, жінка, у якої з глибокої рани між широких стегон сипалися чудовиська, називалася Хубур, чоловік із баранячою головою, який тримав золоту кулю, був Херішеф.
Зазвучав суворий і чіткий голос. У своєму сні Тінь чув карбовані слова, хоч і не бачив нікого, хто міг би промовляти до нього:
— Це забуті боги, які тепер уже, мабуть, геть упокоїлись. Їхні історії можна знайти тільки в запилюжених архівах. Вони відійшли, їх усіх уже немає — від них нам зостались тільки їхні імена та їхні образи.
Тінь завернув за ріг і раптом опинився в іншій залі — ще більшій за попередню. Нова зала простягалась далі, ніж сягав зір. Він побачив коричневий, відполірований до блиску череп мамонта і дрібненьку жінку з покаліченою лівою рукою, яка накинула фарбований вохрою плащ хутром навиворіт. Поряд стояли три зрощені в талії жіночі фігури, висічені з однієї гранітної брили: здавалося, ніби їхні обличчя скульптор робив поспіхом і не встиг завершити, тоді як груди і геніталії майстерно і ретельно вирізьбив. Іще був птах, що не міг літати, бо мав людські руки замість крил, а ще птах мав дзьоб, як у стерв’ятника, щоб шматувати поживу, і був удвічі вищий за Тінь. Тінь його не впізнав. Були й інші, і ще, і ще.
— Це ті боги, які відійшли також і з пам’яті, — продовжив читати лекцію голос. — Загубилися навіть їхні імена. Народи, що їм поклонялися, тепер так само забуті. Їхніх ідолів давно понівечили і спаплюжили. Їхні останні жерці померли, так і не передавши нікому своїх таємниць. Боги помирають. І коли вони насправді відходять, то відходять без жалоби чи тризни. Ідею вбити важче, ніж людину, — але зрештою можна вбити і її.
Залою прокотилися шурхіт і шепіт, і від цього шереху вві сні Тіні стало моторошно. Невимовний жах скував його, у залі богів, про саме існування яких забули, — тих із головою восьминога, і тих, єдиним втіленням яких була всохла рука, чи камінь, чи лісова пожежа, Тінь міг відчувати тільки паніку...
Серце шалено калатає в грудях, чоло мокре від поту: Тінь схопився, вмить прокинувшись. Червоні цифри на електронному годиннику біля ліжка показували, що зараз три хвилини по першій. Крізь вікно світила неонова вивіска мотелю «Америка». Тінь підвівся і пішов, похитуючись, у крихітну ванну готельного номера. Не вмикаючи світла, він відлив і повернувся до кімнати. Сон і досі стояв йому перед очима, хоч пояснити, що саме його так перелякало, він не зміг би.
Світло, що пробивалося до кімнати ззовні, не було яскравим, і Тіні знадобилося трохи часу, аби очі призвичаїлися до напівтемряви. На краю його ліжка сиділа жінка.
Він упізнав її, зрештою, він упізнав би її і в натовпі з тисячі, із сотень тисяч. А вона тут, сидить на його ліжку. У тому самому синьому костюмі, в якому її поховали.
Вона говорила ледве чутно, але її шепіт Тінь також дуже добре знав.
— Здається мені, — мовила Лора, — ти збираєшся запитати, що я тут роблю.
Тінь промовчав. Він пройшов до єдиного в кімнаті крісла, сів у нього, помовчав іще і, зрештою, спитав:
— Мила, це справді ти?
— Так, це я. Я змерзла, цуцику.
— Ти померла, мила.
— Так. Я померла, — вона поплескала долонею по ліжку поряд із собою. — Ходи, сідай до мене.
— Ні. Я, мабуть, залишусь тут. У нас ще є деякі нез’ясовані питання.
— Наприклад, те, що я померла?
— Можливо, але я більше думав про те, як ти померла. Точніше, ти і Роббі.
— А, ти про це...
Тінь відчував — а, може, він усього лиш уявляв — запах тління, квітів і формальдегіду. Його дружина — колишня дружина... ні, виправився, покійна дружина... сиділа на ліжку і дивилася на нього, не кліпаючи.
— Цуцику, — вона порушила мовчанку, — ти не міг би, якщо твоя ласка, принести мені цигарок?
— Мені здавалося, ти кинула.
— Так і є, — погодилась вона, — але тепер я вже не переймаюся через шкоду своєму здоров’ю. І нерви треба заспокоїти. У вестибюлі є автомат.
Тінь натягнув джинси та футболку і босоніж спустився у приймальню. Нічний портьє — чоловік за сорок — читав книгу Джона Ґрішема. Тінь купив пачку «Вірджинія Слімз» у автоматі й попросив у чоловіка сірників.
Той підняв голову і запитав про номер кімнати. Тінь відповів. Чоловік кивнув:
— У вас кімната для некурців. Відчиняйте вікно, коли курите, — він передав Тіні коробку сірників і пластикову попільничку з логотипом мотелю «Америка».
— Так і зроблю, — запевнив Тінь і повернувся до кімнати.
Він не став вмикати світла. Його дружина була там, де він її і залишив:
