Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

І так, я пам‘ятала, як двома руками підняла брудний, тонкий ніж з одностороннім лезом над головою і вбила його батькові в спину з усією силою, на яку було здатне моє одинадцятирічне тіло.

Я обійняла непритомне тіло мами, поклала її скривавлену голову собі на коліна, в той час, як на підлозі поряд з нами, разом з кров‘ю з батька витікало життя.

Вона вже не прокинулася.

Жах і нудотне почуття вини за те, що я зробила, раптово змінилися на лють. Я здогадалася, що це не само по собі. Довбані чари.

-- Стільки людей померло навколо тебе, від твоєї руки. До скількох смертей ти причетна, маленька злодійко. Наскільки велике твоє почуття вини.

-- Ні, -- сказала я.

-- Ні? Отже, ти не каєшся? Ти не будеш благати про милосердя, про пробачення, як твоя мати перед смертю?

Я відчувала його подих на потилиці. Я стиснула кулаки, схопила залишки страху і задушила його на смерть.

-- Ні. Не буду. В основному я шкодую про завдану мною смерть, але в мене не було вибору, і я ніколи не вбивала заради наживи чи задоволення. Тільки виживання, моє чи інших. Якщо ти стільки знаєш, то це ти теж повинен знати, -- я глибоко, важко вдихнула. – Чи треба було лягти і померти? У всіх є право спробувати й вижити, якщо вони зможуть. Я не буду благати за це пробачення. Ні в тебе. Ні в нікого.

Я зробила над собою зусилля і обернулася.

Маленький, блакитно-білий вогник гойдався на рівні очей, якимось чином кидаючи тепле, золоте світло. Ніякої постаті. Ніякого батькового обличчя.

-- Сказано щиро, Амро. Я століттями чекав, щоб до мене прийшов хтось такий як ти. Ти ледь не запізнилася. Тіньовики атакують навіть в цю мить.

-- Про що ти говориш?

-- Ти – обрана. Отримуй мій знак.

Вогник полетів до мене, в мене. Він не обпік мене. Пекельний лабіринт навколо мене розсипався. Я впала в холодну, зимову траву, і в зовсім інше пекло.

Я лежала на спині біля основи піраміди. Опустилася ніч і серед руїн бродили масивні, схожі на тіні створіння. Їхні мечі зловісно виблискували в місячному світлі, але їхні рухи були викрученими, розмитими, як чорнило у воді.

Поряд зі мною стояв Хольгрен і жбурляв у нападників стрілу білого полум‘я за стрілою, без особливих успіхів.

-- О, на Керфа, -- вилаялася я.

Один, найбільший з них, насувався на нас. Він розмахував мечем довшим за мене. Кожен замах був розміреним, докладним, з інтервалом в повільний удар серця. Він був як джаггернаут. Що б Хольгрен не кидав у нього, воно тільки похитувало його на шляху. За три чи чотири кроки він налетить на нас.

Я прикинула відстань між нами, спостерігала, як підіймається і опускається його меч. Я розрахувала найкраще як могла, з надією, що в цієї істоти погані рефлекси.

Коли ще одна стріла Хольгрена відлетіла від істоти не завдавши шкоди, а меч почав рух вниз і наліво, я кинулася на неї з ножем у руці. Я почула, як Хольгрен вигукнув моє ім‘я, відчула, як меч прошепотів у повітрі поряд з моєю головою. Я вдарила ножем вгору, в напрямку тріщини поміж масивними стегнами.

Лезо ножа розлетілося на шматки, як пляшка дешевого вина, що впала на бруківку.

Не слуг, а їхнього Пана, зашипів голос Полум‘я в мене у вухах. Я вилаялася і прокотилася поміж ніг істоти, витягуючи свій останній ніж.

Вона швидко повернулася, намагаючись стати до мене обличчям. Я трималася позад неї. Вона продовжувала повертатися. Я продовжувала рухатися, щоб залишатися позад неї.

-- З таким планом я довго не протягну, -- пробурмотіла я.

Істота махнула мечем за спиною і ледь не відрубала мені голову. Я добилася тільки коротенького перепочинку.

Вона бачить, розмірковувала я. Це означає, що в неї є очі. Принаймні, я мала таку надію. Я вискочила з болотистої трави на її масивну спину, намагаючись за щось схопитися. Її шкіра найбільше нагадувала підчеревину тріски – холодна і м‘яка, відразливо гладка. Я просунула руку навколо, як я гадаю, її шиї й почала штрикати кудись в напрямку обличчя. Я била не так люто, як мені того хотілося. Я не могла собі дозволити втратити останній ніж.

Я й гадки не мала чи добилася якогось ефекту. Хольгрен кричав мені, щоб я стрибала, але він запізнився. Я почула низький, жахливий гул меча, що прорізав повітря за долю секунди до того, як влучив у мене. Я знала, що мені гаплик. В мене не було часу, щоб все моє життя промайнуло переді мною. В мене навіть не було часу, щоб вилаятися. Він рубанув мене по шиї.

Він повинен був відрубати мені голову. Я відчула як під вагою жахливого удару ланки того клятого намиста вгризаються мені в тіло на шиї – а тоді меч монстра відскочив і глибоко увійшов у плече істоти, до якої я припала. З рани мені на обличчя бризнула густа, чорна кров. Вона диміла і жалила, а сморід нагадував смертельні землі. Я відразу зіскочила, мене тягнуло блювати, вільною рукою я вишкрябувала цю погань з очей і рота. Я важко приземлилася на спину і інстинктивно відкотилася. Добре, що я це зробила. Розрубана істота впала на те місце, де щойно була я. Вона не видала ні звуку, і вже більше не встала.

Істота, яка ледь не відрубала мені голову, була живою-здоровою, і відразу налетіла на мене. Вона залишила свій меч в побратимі. Присіла наді мною і товстими пальцями почала обмацувати власний живіт. На слизькій траві я насилу піднялася на лікті. На тілі істоти з‘явилася тріщина,