Битва королів - Джордж Мартін

Прикликавши Кіру, він ногою захряснув двері, виліз на дівку і порав її з такою люттю, якої в собі й не підозрював. Заки він кінчив, вона схлипувала, а груди й шия в неї всі були в синцях і слідах укусів. Теон зіштовхнув її з ліжка і жбурнув їй ковдру.

— Забирайся.

Та навіть потому заснути він не зміг.

На світанку він вдягнувся і вийшов надвір — погуляти по зовнішньому муру. Над зубчастими стінами кружляв різкий осінній вітер. Від нього почервоніли щоки й пекло очі. Теон спостерігав, як унизу починає зеленіти сірий ліс: крізь мовчазні дерева просочувалося сонце. Ліворуч за внутрішніми мурами виднілися верхівки веж із позолоченими сонцем дахами. Червоне листя віродерева здавалося серед зелені гарячим полум’ям. «Дерево Неда Старка,— подумав Теон,— і ліс Старків, і замок Старків, і меч Старків, і боги Старкові. Це їхнє місце, не моє. А я — Грейджой з Пайку, народжений для того, щоб намалювати кракена в себе на щиті та плавати в широкому солоному морі. Слід мені було поїхати з Ашею».

А на залізних гостряках над прибрамною чекали голови.

Теон мовчки дивився на них, а вітер маленькими примарними кулачками сіпав його за плащ. Мірошникові хлопчаки були одного віку з Браном і Риконом, схожі за статурою і кольором волосся, і коли Смердюк злупив шкіру з їхніх облич і занурив голови у смолу, неважко було відшукати знайомі риси в цих безформних ґулях гнилої плоті. «Люди такі дурні! Якби їм сказали, що це баранячі голови, вони б і роги побачили».

Санса

Співали в септі від самого ранку, від першої звістки про те, що ворожі вітрильники досягай замку. Спів голосів змішувався з іржанням коней, брязкотом криці й рипінням завіс велетенської бронзової брами, творячи дивну й лячну музику. «У септі співають, благаючи в Матері милості, а на мурах моляться Воїну, тільки мовчки». Сансі пригадалося, як септа Мордейн казала, що Воїн і Матір — це два лики одного бога. «Та якщо бог один, чиї молитви будуть почуті?»

Сер Мірин Трант тримав вогненно-гнідого коня для Джофрі. І хлопець, і кінь мали однакові золочені кольчуги й малинові нагрудники, а ще однакових золотих левів на головах. Щоразу як Джоф робив рух, бліде сонячне світло спалахувало золотими й малиновими барвами. «Ясний, блискучий — і порожній»,— подумала Санса.

Куць сидів на рудому жеребці, вдягнений у бойові обладунки — не такі пишні, як у короля, і нагадував він маленького хлопчика, вбраного в батьків одяг. Поряд з ним їхав сер Мандон Мур у білій криці, ясній як лід. Побачивши Сансу, Тиріон повернув до неї коня.

— Леді Сансо,— гукнув він з сідла,— моя сестра ж запросила вас приєднатися до решти родовитих леді у Мейгоровій тверджі?

— Так, мілорде, але король Джофрі послав по мене, щоб я провела його. А ще я хочу зайти в септ — помолитися.

— Не питатиму, за кого,— рот його дивно скривився; якщо це була посмішка, то такої дивної Санса в житті не бачила.— Цей день може змінити все. І для вас, і для дому Ланістерів. Отут я подумав, що мені слід було відіслати вас разом з королевичем Томеном. Та в Мейгоровій тверджі ви теж маєте бути в безпеці, якщо тільки...

— Сансо! — почувся з того кінця двору хлоп’ячий голос: це Джофрі її побачив.— Сансо, сюди!

«Він мене кличе, як собаку»,— подумала вона.

— Ви потрібні його світлості,— зауважив Тиріон Ланістер.— З божої волі поговоримо після битви.

Санса пробилася крізь колону списників у малинових плащах, а Джофрі жестом підкликав її ближче.

— Скоро буде битва, всі кажуть.

— Хай боги помилують усіх нас.

— Помилування хай просить мій дядько, тільки від мене він його не отримає,— Джофрі витягнув меча. Головка руків’я була вирізьблена з рубіна у формі серця, яке тримає у зубах лев. Лезо клинка прорізали три глибокі канавки.— Мій новий клинок — Серцеїд.

Колись у нього був меч на ім’я Лев’ячий Зуб, пригадала Санса. Його відібрала Арія і пожбурила в ріку. «Сподіваюся, Станіс зробить те саме і з цим».

— Чудове ковання, ваша світлосте.

— Благослови мою крицю поцілунком,— він простягнув їй униз меча.— Давай, цілуй.

Він сказав це, як дурний малий хлопчак. Санса торкнулася вустами металу, подумавши, що радше б цілувала мечі, ніж Джофрі. Але цей жест, здавалося, його потішив. Джоф з розмаху заховав меча в піхви.

— Поцілуєш знову, коли я повернуся, і скуштуєш крові мого дядька Станіса.

«Тільки якщо його для тебе вб’є хтось із твоєї королівської варти». З Джофрі та його дядьком Тиріоном їхали троє з білих мечів: сер Мірин, сер Мандон і сер Озмунд Кетлблек.

— Ви самі поведете лицарів у бій? — з надією запитала Санса.

— Я б повів, але дядько Куць каже, що дядько Станіс не перетне ріки. Але я зате командуватиму «трьома шльондрами». І зрадниками сам займуся.

Від такої перспективи Джоф аж вищирився. Його пухкі рожеві губи завжди надавали йому такого вигляду, наче він приндиться. Колись це Сансі подобалося, а тепер її від цього нудило.

— Кажуть, мій брат Роб завжди б’ється в самій гущавині битви,— сказала вона одчайдушно.— Але він, звісно, старший за вас, ваша світлосте. Дорослий чоловік.

Джоф нахмурився на це.

— З твоїм братом я з’ясую, коли закінчу зі своїм зрадливим дядьком. Випатраю його Серцеїдом, от побачиш,— він розвернув коня і, приостроживши його, помчав до брами. Сер Мірин з сером Озмундом приєдналися до нього праворуч і ліворуч, а за ними рушили по чотири золоті плащі. Замикали валку Куць і сер Мандон Мур. Гвардійці проводжали їх вітальними криками. Коли зник останній вояк, над двором знагла запанувало безгоміння — затишшя перед бурею.

У цьому безголоссі Сансу потягнуло на спів. Вона розвернулася до септу. За нею попрямували двоє конюших, і ще один з гвардійців, чия варта закінчилася. До нього приєдналися і решта.

Санса ще не бачила в септі стільки людей і стільки світла: крізь кришталь високих мозаїчних вікон лилося веселкове сяйво, з усіх боків горіли свічки, і полум’я їхнє мерехтіло, як зорі. Олтарі перед Матір’ю і Воїном потопали у світлі, але