Битва королів - Джордж Мартін

«Я — королевич Вічнозиму! — гаркнув Теон.— Тут мій престол, і ніхто мене з нього не скине! Ні чоловік, ні жінка!»

Аша. Це все вона винна! «Моя люба рідна сестричка, хай Чужі віддрочать її мечем у дупу». Вона хотіла його смерті, щоб замість нього сісти на батьків престол як спадкоємиця. Саме тому вона так довго його тут маринувала, ігноруючи нагальний наказ, який він їй вислав.

Коли Теон увійшов, вона сиділа на престолі Старків, пальцями розриваючи каплуна. Зала дзвеніла від чоловічих голосів: Ашині вояки за випивкою ділилися історіями з Теоновими людьми. Вони так галасували, що його приходу ніхто не помітив.

— Де решта? — поцікавився Теон у Смердюка. За довгими столами сиділо щонайбільше вояків п’ятдесят, і то переважно його. А у великій залі Вічнозиму, бувало, збиралося вдесятеро більше людей.

— Це всі, мілорде королевичу.

— Усі... скількох же вона привела?

— За моїми підрахунками — двадцятьох.

Теон підійшов до престолу, на якому розвалилася сестра. Аша саме сміялася зі слів якогось чоловіка, та з братовим наближенням миттю урвала сміх.

— Ой, та це ж королевич Вічнозиму! — вона жбурнула кістку одному з собак, який ходив винюхував по залі. Під отим яструбиним дзьобом, що вона мала замість носа, її широкий рот скривився у глузливій посмішці.— Чи королевич блазнів?

— Заздрість дівчині не личить.

Аша облизала з пальців жир. На око їй упало чорне пасмо. Її вояки голосно вимагали хліба й хляків. Їх було мало, а от галасу від них — багато.

— Заздрість, Теоне?

— А як це ще назвати? З тридцятьма вояками я за ніч узяв Вічнозим. А тобі знадобилася тисяча людей і цілий місяць, щоб узяти Пущанський Насип.

— Ну, я не такий видатний воїн, як ти, братику,— вона перехилила піврога елю й витерла рот зворотом долоні.— Я бачила голови над ворітьми. Скажи мені правду, хто з тих двох затятіше бився — каліка чи малий?

Теон відчув, як йому в обличчя шугає кров. Він не тішився ні з тих голів, ні з того, що довелося виставити напоказ у замку обезголовлені тіла. Стара Нан тільки розтуляла і стуляла свого м’якого беззубого рота, а Фарлен кинувся на Теона, загарчавши, як оті його пси. Урцену з Кадвилом довелося бити його ратищами списів, поки він не зомлів. «Як я до такого докотився?» — подумав тоді Теон, стоячи над обліпленими мухами тілами.

Тільки мейстер Лувін мав сили наблизитися. З кам’яним обличчям, маленький і сивий, він благав дозволу пришити голови на плечі, щоб тіла можна було поховати в крипті разом з усіма мертвими Старками.

«Ні,— сказав йому Теон.— У крипті — ні».

«Чому, мілорде? Тепер вони вам кривди вже точно не заподіють, їхнє місце там. Прах усіх Старків...»

«Я сказав — ні». Йому потрібні були голови на мурах, а от безголові тіла в усій красі він спалив того-таки дня. А потім, опустившись навколішки серед кісток і попелу, відшукав розплавлене срібло та тріснутий чорний бурштин — усе, що лишилося від брошки з вовчою головою,— брошки, що колись належала Бранові. Вона і досі в нього.

— Я добре обходився з Браном і Риконом,— сказав він сестрі.— Вони самі накликали свою долю.

— Як і всі ми, братику.

Терпець йому урвався.

— Як, ти гадаєш, мені утримати Вічнозим, якщо ти привела мені тільки двадцять людей?

— Десять,— уточнила Аша.— Решта повертаються зі мною. Ти ж не дозволиш, щоб твоя люба рідна сестричка верталася через ліс без супроводу, ні? Там у темряві деривовки шастають,— вона підвелася з великого кам’яного престолу.— Ходімо в тихе місце, там спокійно побалакаємо.

Вона права, він знав це, але не міг позбутися злості за те, що це рішення прийняла вона. «Не слід було мені взагалі в залу приходити,— запізніло збагнув він.— Треба було викликати її до себе».

Однак тепер уже запізно. Теону нічого не лишалося, як повести Ашу в світлицю Неда Старка. Там, стоячи перед попелом у погаслому коминку, він випалив:

— Дагмер програв у битві під Тореновим Квадратом...

— Старий каштелян пробив його стіну щитів, так,— спокійно мовила Аша.— А ти що очікував? Отой сер Родрик чудово знає місцевість, а Заяча Губа — ні, та й у північан було багато кавалерії. А залізнородним бракує дисципліни, щоб витримати наскок збруйного коня. Дагмер живий — і за те дякуй. Він зараз веде вцілілих назад на Скелясте узбережжя.

«Вона знає більше за мене»,— збагнув Теон. І від цього тільки дужче розізлився.

— Перемога додала Леобальду Толгарту хоробрості, й він вийшов з-за мурів і приєднався до сера Родрика. Мені рапортують, що лорд Мандерлі пустив угору по ріці дюжину барок, натоптаних лицарями, румаками й облоговими гарматами. А за Останньою рікою збираються Амбери. До кінця місяця у мене під брамою збереться ціле військо, а ти приводиш мені лише десять людей?

— Я й цих десятьох не мала тобі вести.

— Я тобі наказав...

— Мені батько наказав узяти Пущанський Насип,— відтяла вона.— І ні слова не казав про те, що я маю рятувати братика.

— До біса Пущу,— мовив Теон.— Та це дерев’яні ночви на горбі. А Вічнозим — серце цієї землі, от тільки як мені його втримати без гарнізону?

— Міг би подумати про це, перш ніж його брати. Так, зроблено це було кмітливо, не заперечую. Якби тобі стало клепки зруйнувати замок і забрати двох малих королевичів на Пайк як заручників, ми могли б цю війну виграти одним ударом.

— А ти б тільки тішилася, так? Якби мій трофей лежав у руїнах і попелі?

— Твій трофей тебе погубить. Кракени піднімаються з моря, Теоне, чи ти забув це за ті роки, що провів серед вовків? Наша сила — в довгих лодіях. Мої дерев’яні ночви — близько до моря, тож туди можна підвозити і припаси, і свіжих людей, якщо знадобиться. А от Вічнозим — на сотні льє углиб суходолу, оточений лісами, горами, а ще — ворожими тверджами й замками. Не обманюйся: тепер на тисячі миль усі люди тут — твої вороги. Ти про це потурбувався, виставивши над прибрамною оті голови,— Аша