Битва королів - Джордж Мартін
Якби адміралом був він, то усе б зробив по-іншому. Для початку він вислав би кілька найпрудкіших кораблів угору по ріці — поглянути, що там як, а не кидався б сторчголов у бій. Та коли він це запропонував серу Імрі, верховний капітан чемно йому подякував, але в очах його чемності не читалося. «Хто такий цей низькородний боягуз? — мовби запитували ці очі.— Чи це не він купив собі лицарство за цибулю?»
Маючи вчетверо більше кораблів, ніж малолітній король, сер Імрі не бачив потреби ні в обережності, ні в підманних маневрах. Він вишикував свій флот у десять бойових шерег — по двадцять кораблів у кожній. Перша шерега увірветься угору по ріці, щоб знищити на радість шляхетним капітанам крихітний флот Джофрі, або, як обзивав його сер Імрі, «хлоп’ячі іграшки». Наступні кораблі висадять під мурами міста стрільців і списників, а тоді приєднаються до бою на ріці. Менші й не такі прудкі кораблі, що пливуть останніми, перевезуть з південного берега основні сили Станісового війська під захистом Саладора Саана з його лісянцями, які лишаться в затоці на той раз, якщо Ланістери вздовж берега поховали кораблі, щоб напасти з тилу.
Коли по справедливості, то підстави для поспіху сер Імрі мав. Вітри не благоволили їм дорогою зі Штормокраю. Два коги вони втратили на скелях Кораблетрощильної затоки ще в день відплиття — поганий був початок. Одна з мирських галер затонула в Тартській протоці, а на вході в Глотку їх заскочив шторм, розкидавши флот мало не по всьому вузькому морю. Коли флот, втративши багато часу, перешикувався під захистом Рогу Масі, у спокійніших водах Чорноводої затоки, йому бракувало ще дванадцять кораблів.
Станіс, певно, вже багато днів тому дістався Бурчака. Королівський гостинець біг від Штормокраю прямцем до Королівського Причалу, тож цей шлях був набагато коротший, ніж морем, та й військо Станісове було здебільшого кінне: майже двадцять тисяч лицарів легкої кінноти й вільні вершники — спадок Ренлі, який проти власної волі дістався його братові. Прибули вони, безперечно, вчасно, але збруйні дестрієри та дванадцятифутові списи мало чим поможуть проти глибин Чорноводого Бурчака і високих мурів міста. Станіс зі своїми лордами стоїть табором на правому, південному березі річки і, без сумніву, кипить від нетерплячки, гадаючи, що з його флотом зробив сер Імрі.
Два дні тому біля Моряникової скелі вони бачили півдюжини рибальських яликів. Рибалки повтікали, але їх одного по одному переловили й узяли на абордаж. «Ложечка перемоги — якраз добре для шлунку перед боєм,— щасливо оголосив сер Імрі.— Вояки зажадають більшої порції». Та Давоса більше цікавило те, що бранці могли розповісти про оборону Королівського Причалу. Карлик заклопотано будував якийсь бон, щоб перегородити гирло ріки, однак рибалки не мали згоди щодо того, чи вже закінчилися роботи, чи ще ні. Давос піймав себе на тому, що зрадів би, якби роботи вже закінчилися. Бо якщо виявиться, що ріка загороджена, серу Імрі не лишиться нічого, як пригальмувати і ще раз подумати.
Море повнилося звуками: криками і погуками, сурмами, барабанами і трелями волинки, ляскотом дерева по воді від тисяч весел, що піднімалися й опускалися.
— Тримати лінію! — крикнув Давос. Порив вітру шарпнув його старий зелений плащ. З обладунків у нього була хіба дублена шкірянка й циліндричний шолом, який валявся під ногами. На морі, вважав він, тяжка криця радше втопить людину, ніж врятує. Сер Імрі та інші високородні капітани не поділяли цього переконання: міряючи кроками свої палуби, вони всі аж блищали.
«Гаргара» і «Морекінь» нарешті зайняли свої місця, а за ними прилаштувалася «Червона клішня» лорда Селтигара. З правого борту від Алардової «Леді Марії» пливло три галери — «Благочестя», «Молитва» і «Побожність», які Станіс забрав у безталанного лорда Сангласа і на чиїх палубах зараз юрмилися лучники. Навіть «Меч-риба» наближалася, хитаючись і гойдаючись у збуреному морі, водночас на веслах і під вітрилом. «Вона тягне таран, завеликий таран, і тому не тримає рівноваги».
Вітер дув з півдня, однак на веслах це значення не мало. Зайдуть на припливній хвилі, а от річкова течія буде на боці Ланістерів: у гирлі Чорноводого Бурчака вона сильна та швидка. Перше зіткнення з нею неминуче забезпечить перевагу ворогу. «Дурні ми, що вирішили зійтися з ними на Чорноводді»,— подумав Давос. У будь-якій сутичці у відкритому морі їхні бойові шереги могли б оточити ворога з обох флангів, заганяючи всередину та знищуючи. А от на ріці кількість важких кораблів сера Імрі мало що вирішуватиме. Неможливо пустити понад двадцять кораблів у ряд, щоб вони між собою не зіткнулися й веслами не сплуталися.
За шерегою бойових кораблів виднілася на Ейгоновому пагорбі Червона фортеця — темна на тлі лимонного неба, а під нею відкривалося гирло Бурчака. Протилежний берег ріки був чорний від людей і коней, які, побачивши наближення кораблів, заворушилися, як сердиті мурахи. Станіс, певно, не тримав вояків без діла: вони будували плоти й оперяли стріли, та все одно чекання витерпіти дуже важко. Почулися мідні звуки сурем — зовсім тоненькі, й дуже швидко їх проковтнуло ревище тисяч голосів. Давос стиснув обрубаною долонею мішечок з фалангами пальців і почав беззвучно молитися.
В центрі першої лінії бою йшла сама «Фурія», оточена з флангів «Лордом Стефоном» і «Океанським оленем», на двісті весел кожен. Ліворуч і праворуч од них зібралися кораблі стовесельні: «Леді Гарра», «Яснориба», «Веселий володар», «Морський демон», «Срібнорога слава», «Голодранка Дженна», «Тризуба трійця», «Меткий меч», «Королівна Рейніс», «Берло», «Вірна», «Красний крук», «Королева Алісанна», «Кицька», «Сміливиця» і «Бич Драконів». На кожній кормі маяло вогненне серце Царя світла, жовтогаряче з червоним. За Давосом з синами пливла ще одна шерега стовесельників під командуванням лицарів і шляхетних капітанів, а далі менші, повільніші мирські кораблі — не більш як на вісімдесят весел кожен. У самому кінці пливли вітрильники, караки й неповороткі череваті коги, а останнім — Саладор Саан на своїй гордій «Валірійці» — величезній, на три сотні весел,— за якою трималися решта його галер, що вирізнялися смугастими боками. Пишний
