Танок з драконами - Джордж Мартін

Наступною королева вказала ще на одну незвичну постать свого супроводу: довготелесого кощавого чоловіка, чималий зріст якого підкреслювала чужинська триповерхова шапка з лілової повсті.

— А тут у нас вельмишановний Тихо Несторіс, посланець Залізного Банку Браавосу, надісланий на перемови з його милістю королем Станісом.

Заморський пеняжнин поштиво зняв шапку і низько, вишукано вклонився.

— Дозвольте, пане князю-воєводо, подякувати вам та вашій братії за чудову гостинність.

Він розмовляв посполитою мовою майже бездоганно, лише з найлегшим натяком на чужинську вимову. На півстопи вищий за Джона, браавосець мав чудернацьку борідку — тонку, наче мотузка — що витикалася з підборіддя і спадала майже до пояса. Вдягнений він був у ошатний темно-ліловий каптан, обшитий горностаєм. Високий жорсткий комір облямовував вузьке обличчя.

— Маю надію, наша присутність не надто вас обтяжить.

— Зовсім ні, шановний пане. Щиро вітаю в замку.

«Щиріше, ніж цю королеву, правду сказати.» Котер Пайк заздалегідь прислав крука повідомити про прибуття банкіра, і відтоді Джона Сніговія не полишали пов’язані з ним роздуми.

Джон знову обернувся до королеви.

— Вашій милості приготували королівські покої у Король-Башті. На час, який ви забажаєте перебути серед нас. Ось наш великий шафар, Бовен Марш. Він знайде помешкання для вашого почту.

— Красно дякую за гостинність. — Королева вимовляла чемні слова, та проказувала ними дуже красномовно: «Такий твій обов’язок, куди подінешся; сподіваюся, твої помешкання мене вдовольнять». — Ми не сидітимемо тут надто довго — хіба що кілька днів. Маємо намір вирушити до нашого нового стольця у Ніч-Кромі, щойно перепочинемо. Нам випав доволі тяжкий та втомний шлях зі Східної Варти.

— Воля вашої милості, — відповів Джон. — Певно, ви змерзли та зголодніли. У нашій трапезній на вас чекає гаряча страва.

— Пречудово. — Королева роззирнулася дворищем. — Та спершу ми б хотіли порадитися з пані Мелісандрою.

— Певна річ, ваша милосте. Її помешкання теж розташовані у Король-Башті. Прошу сюди.

Королева Селиса кивнула, узяла доньку за руку і дозволила провести себе зі стайні. Пан Аксель, браавоський лихвар та решта почту посунули слідом, наче каченята у вовні та хутрі.

— Ваша милість мають знати, — мовив Джон Сніговій. — Будівничі зробили все можливе, щоб приготувати Ніч-Кром до прибуття вашої високої особи… та все ж велика його частина лежить у руїнах. Це чималий замок, найбільший на Стіні, і відновили ми його лише почасти. Наразі вам, напевне, було б зручніше у Східній-Варті-біля-Моря…

Королева Селиса пирхнула.

— Годі вже з нас тієї Східної Варти! Нам у ній не до смаку. Королева має бути господинею під своїм дахом. А вашого Котера Пайка ми вважаємо нечемою, лихословом, задиракою та жмикрутом!

«Якби ж ти знала, як тебе величає Котер…»

— Прикро чути. І все ж боюся, чи не гірше вашій милості смакуватимуть злигодні Ніч-Крому. Ми говоримо про фортецю, не про палац. Похмуре, холодне місце. Східна Варта, принаймні…

— У Східній Варті небезпечно! — Королева поклала руку на плече доньки. — Ось законна спадкоємиця нашого короля. Свого часу Ширена сидітиме на Залізному Престолі й правитиме Семицарством. Її треба вберегти від усякого лиха, а саме на Східну Варту лихо чатує першим. Цей Ніч-Кром обрав нашим стольцем мій ясновельможний чоловік. Саме там ми і житимемо. Ми…

З-за погорілої шкаралупи Воєводської Вежі виникла неймовірного зросту тінь. Принцеса Ширена верескнула, троє королевиних лицарів зойкнули у лад із нею. Ще один скрикнув: «Бережи нас, Седмице!», з несподіванки геть викинувши з голови свого нового червоного бога.

— Не бійтеся, — поспіхом заспокоїв їх Джон. — Небезпеки вашій милості немає. Це Вун-Вун.

— Вун Вег Вун Дар Вун, — зарокотів велетнів голос, наче камінь загуркотів зі скелястого схилу.

Велетень став на коліна перед почтом, та навіть на колінах височів над головами.

— Коліна королеві. Малій королеві.

Поза сумнівом, то були плоди науки, завченої велетнем від Шкіряна. Очі принцеси стали завбільшки з тарілки.

— Це ж велетень! Найсправжнісінький, наче з казок! Але чому він так дивно говорить?

— Бо знає лише кілька слів посполитою мовою, — відповів Джон. — У їхній власній землі велетні розмовляють прадавньою мовою.

— Можна його торкнутися?

— Оцього не треба! — застерегла королева. — Ти лише поглянь, яка це брудна тварина.

І обернула похмурий погляд та насуплені брови на Джона.

— Воєводо Сніговію, що це потворне чудовисько робить по цей бік Стіни?

— Вун-Вун гостює у Нічній Варті. Так само, як ви.

Порівняння королеві не сподобалося. І її лицарям теж. Пан Аксель скривився з огиди, пан Брус збуджено захихотів, а пан Нарберт мовив:

— Я чув, усі велетні вимерли.

— Майже всі. — «Тих, які померли, оплакала Ігритта.»

— Морок панує, мертвий танцює, — заспівав Пістрявчик, човгаючи ногами у викривлених танцювальних рухах. — Отакої, йой-ой-ой.

У Східній Варті хтось пошив йому теплого строкатого кожуха з бобрового та заячого хутра і овечих шкурок. На шапці він гордовито носив оленячі роги з дзвіночками та довгі брунатні білячі китиці, що висіли йому на вуха. Кожен крок блазня відлунював теленьканням дзвіночків.

Вун-Вун так зачарувався блазнем, що йому аж подих перехопило. Велетень навіть спробував схопити невідому істоту, але дурник відскочив назад, шалено теленькаючи.

— О ні, ой ні, оце вже ні!

Вун-Вун завзято зіп’явся на ноги. Королева вхопила принцесу Ширену і відтягла назад, лицарі вхопилися за мечі, а Пістрявчик з переляку запнувся, втратив рівновагу і ляпнувся на дупу в сніговий замет. Вун-Вун зареготав, а регіт велетня міг би присоромити і драконове ревіння. Пістрявчик затулив вуха, принцеса Ширена сховала обличчя у хутрі материного кожуха, а найхоробріший з королевиних лицарів посунувся вперед з залізом у руках.

Джон підняв руку на знак застороги.

— Гей, не сердьте його! Сховайте меча в піхви, пане. А ти, Шкіряне, відведи Вун-Вуна до Гардінової Башти.

— Вун-Вун їсти? — запитав велетень.

— Їсти, — погодився Джон, а Шкірянові додав: — Я пришлю кошик городини для нього і м’яса для тебе. Запали вогонь.

Шкірян розплився в усмішці.

— Запалю, м’сьпане, але ж там у Гардіна холоднеча така, аж до кісток пробирає… Чи не пришлють пан воєвода ще й вина зігрітися?

— Тобі пришлю. Йому — ні.

Вун-Вун ніколи не куштував вина, доки не втрапив до замку Чорного, зате раз скуштувавши, спалахнув пристрастю. «Велетенською пристрастю, щоб не збрехати.» Посеред виру справ і турбот Джонові бракувало на