Танок з драконами - Джордж Мартін
Одинадцятьох кораблів і близько не вистачало для задуманого, але якщо зволікати далі, то зрештою рятівники не знайдуть у Недолі жодної живої душі. «Отже, рушати треба зараз або ніколи.» Але чи досить вже розпачу скуштували Матінка-Кротиха та її люди, щоб довірити свої життя Нічній Варті? Хтозна, хтозна…
Коли Джон з Тихо Несторісом залишали світлицю, вже починало сутеніти і знову засніжило.
— Схоже, небо не розщедрилося на довгий перепочинок, — зауважив Джон і загорнувся у кобеняка.
— Зима стукає у двері. Того дня, коли я вирушав з Браавосу, на протоках намерзла крига.
— Троє з мого братства проминали Браавос зовсім нещодавно, — мовив Джон. — Старий маестер, співець та молодий шафар. Вони супроводжували до Старограду дичацьку дівчину та її дитину. Чи не зустрічали ви їх у місті?
— На жаль, ні, ласкавий пане. Вестеросці відвідують Браавос щодня, але більшість прибуває та відбуває через Тандитну Гавань. Кораблі ж Залізного Банку стають на котву в Порфіровій Гавані. Якщо забажаєте, я можу поспитатися про них, коли повернуся.
— Нема потреби. Донині вони вже мали безпечно дістатися Старограду.
— Сподіваймося. Вузьке море дуже лихе цієї пори року. А віднедавна ми чуємо бентежні звістки про дивні кораблі, які бачили на Порогах.
— Саладор Саан?
— Лисенійський пірат? Так, дехто каже, він повернувся до старих звичок. І бойовий флот князя Рожвина потроху рухається крізь Зламану Руку. Напевне, повертається додому. Але ті кораблі нам добре відомі разом з їхніми господарями. Ні, подейкують про інші вітрила… з дальшого сходу… і ще чути балачки про драконів.
— Якби ж мати хоч одного. Трохи зігрілися б.
— Ясний пан воєвода пожартували. Даруйте, але я не сміятимуся. Ми, браавосці, походимо від нещасних утікачів, що ледве врятувалися від Валірії та люті її драконовладців. Ми не жартуємо про драконів.
«Воно й не дивно.»
— Перепрошую, пане Тихо, якщо завдав образи.
— Не завдали жодної, пане воєводо. Але я раптом відчув голод. Роздавати боржникам такі купи золота — мимоволі черево спорожніє. Чи не покажете мені, з вашої ласки, де в вас бенкетна палата?
— Я вас туди проведу. — Джон майнув рукою. — Прошу сюди.
Опинившись у трапезній, було нечемно не зломити з банкіром хліба, тож Джон вислав Шовкуна по страви. Новина про прибуття гостей притягла до трапезної майже усіх братчиків, які не спали і не вартували Стіну; підвал наповнився теплом і галасом.
Самої королеви видно не було, і доньки її теж. Вони мали вже розташуватися у Король-Башті. Зате були присутні пан Брус і пан Малегорн, що розважали товариство свіжими новинами зі Східної Варти та з-за моря. Сиділо тут також і трійко панн з почту королеви у супроводі служниць та десятку залицяльників з Нічної Варти.
Ближче до дверей завзято нападав на рожен з каплунами Правиця Королеви, зісмоктуючи м’ясо з кісток і запиваючи кожен шматок ковтком пива. Коли пан Аксель Флорент побачив Джона Сніговія, то відкинув кістку, витер рота тилом долоні й наблизився перевальцем. Криві ноги, випнуті барилом груди і чималі вуха робили його вельми кумедним на вигляд, але Джон остерігся сміятися — бо то був дядько королеви Селиси, що одним з перших прийняв червоного бога Мелісандри. «Коли він і не вбивця родичів, то недалеко пішов.» Брата Акселя Флорента спалила Мелісандра, розповів Джонові маестер Аемон, а пан Аксель навіть пальцем не ворухнув, щоб його врятувати. «Що за людина стоятиме і дивитиметься, як палять живцем її рідного брата?»
— Несторісе, — привітався пан Аксель, — пане воєводо. Чи можу я приєднатися?
І не чекаючи на відповідь, опустив дупу на лаву.
— Хочу спитати, воєводо Сніговію… ота дичацька принцеса, про яку писав його милість король Станіс… де її можна знайти, з ласки ясного пана?
«За багато верст звідси, — подумав Джон. — Якщо боги до нас прихильні, вона якраз мала вже знайти Тормунда Велетнебоя.»
— Вала — молодша сестра Далли, дружини Манса Розбишаки і матері його сина. Король Станіс узяв Валу з дитиною в полон після смерті Далли під час пологів. Але вона не принцеса, як на ваш звичай.
Пан Аксель здвигнув плечима.
— Та хай хто вона є… в Східній Варті подейкують, що нічогенька на вроду. Хочу побачити її на власні очі. Дехто з цих дичацьких жінок… кажуть, чоловікам доводиться перевертати їх обличчям униз, щоб виконати подружній обов’язок. От якби ж пан воєвода привели її нам та дали подивитися.
— Вона не коняка, щоб водити її на спогляд юрбі, шановний пане.
— Обіцяю не рахувати їй зуби, — вишкірився Флорент. — І не бійтеся, я буду чемний за всіма належними звичаями.
«Він знає, що її тут нема.» Кажуть, у селі таємниць не буває — а в замку Чорному тим паче. Про відсутність Вали не казали уголос, але дехто знав, а у трапезній за вечірнім кухлем язиками плещуть усі.
«Що він чув? — питав себе Джон. — І чому з почутого вірить?»
— Мушу перепросити, пане, але Вала сюди не прийде.
— Ну то я піду до неї. Де ви її тримаєте?
«Щонайдалі від тебе.»
— У безпечному місці. Годі вже про це, пане.
Лицар зачервонівся обличчям.
— Чи не забувся пан воєвода, хто я такий? — Його подих смердів пивом і цибулею. — Може, звернутися до королеви? Одне слово її милості — і цю дичацьку кралю приженуть сюди голою!
«Подивитися б, як це вийде навіть у королеви.»
— Певен, пані королева ніколи б не зловжила нашою гостинністю, — мовив Джон, сподіваючись не помилитися. — Тепер, на жаль, мушу іти, щоб не забути обов’язків господаря. Вас, пане Тихо, прошу вибачити.
— Авжеж, — відповів лихвар. — Радий був побалакати.
Знадвору знову посилився снігопад. Король-Башта за дворищем перетворилася на похмуру тінь; вогні в її вікнах затуляв рясний сніг, що літав у повітрі.
У себе в світлиці Джон побачив крука Старого Ведмедя, що сидів на спинці крісла з дубу та шкіри за столом на кобильницях. Птах негайно заверещав, вимагаючи їжі. Джон узяв жменю насіння з торбини при дверях і насипав на підлогу, а тоді сам зайняв крісло.
Тихо Несторіс лишив по собі другий список угоди. Джон перечитав її тричі. «Це було просто, — подумав
