Танок з драконами - Джордж Мартін
— Він собі у першій своїй битві пів-язика відкусив, — пояснив Голобрід.
Дорнійці виглядали інакше і здавалися зовсім іншими.
— З ласки вашої милості, — мовив Дааріо, — оце в нас Зеленокишка, Герольд і Жабик.
Зеленокишка був дебелий здоровань, лисий, наче камінь-лобак; товстелезними дужими ручиськами він міг би позмагатися і з Могутнім Бельвасом. Герольд був стрункий та високий юнак з вигорілими на сонці смугами у волоссі та сміхотливими блакитно-зеленими очима. «Ставлю власні гроші, ця посмішка скорила чимало дівочих сердець.» На собі він мав кирею м’якої брунатної вовни, підшиту піщаним шовком — недешеве, шляхетське вбрання.
Жабик, зброєносець, був із трьох наймолодшим і найменш показним — похмуро-поважний, міцний, невисокий парубок, кароокий і брунатний волоссям. Обличчя він мав кутасте, з високим чолом, важкою щелепою і широким носом. Стерня на щоках та підборідді робила його схожим на хлопчика, що намагається виростити собі першу бороду. Дані геть не розуміла, за віщо його могли прозвати Жабиком. «Чи не вміє він, часом, стрибати далі за інших?»
— Підведіться, — мовила вона. — Дааріо каже: ви прибули з Дорну. На дорнійців при моєму дворі завжди чекає щира приязнь. Сонцеспис лишився вірним моєму батькові, коли Узурпатор забрав у нього престол. Напевне, ви перестріли чимало небезпек, перш ніж дісталися мого міста.
— Навіть забагато, — відповів Герольд, вродливий юнак з вигорілим волоссям. — Коли ми залишали Дорн, ваша милосте, нас було шестеро.
— Сумую за вашими втратами. — Цариця обернула очі на його дебелого супутника. — Зеленокишка? Незвичайне ім’я.
— Жартівливе прізвисько, ваша милосте. Ще з кораблів. Скільки ми пливли від Волантису, стільки мене нудило і вивертало за облавок. І згори, і знизу… ой, гріх казати.
Дані захихотіла.
— Здається, я розумію, про що ви, добрий лицарю. Адже так? Дааріо сказав мені, що ви є лицарями.
— З ласки вашої милості, перед вами стоять троє лицарів. Ми всі висвячені та помазані.
Дані зиркнула на Дааріо і помітила на його обличчі спалах гніву. «Він не знав!»
— Лицарі стануть мені у пригоді, — мовила вона.
Але тепер запашів підозрами пан Барістан.
— Легко вихвалятися лицарськими званнями за стільки верст від Вестеросу. Чи готові ви захистити свої вихваляння мечем та списом?
— Якщо мусимо, то готові, — відповів Герольд, — хоча не скажу, що комусь із нас по силі рівнятися з Барістаном Зухвалим. Благаю пробачення вашої милості, та всі ми з’явилися перед вами під чужими іменами.
— Я знала одну людину, яка вже так вчинила, — мовила Дані. — Її звали Арстан Білоборід. Гаразд, скажіть ваші справжні імена.
— Радо і охоче, але… чи можна прохати королеву про ласку зробити це у місці, де менше вух та очей?
«Ігри всередині ігор.»
— Як забажаєте. Скахазе! Прийом двору скінчено.
Голомозий заревів накази, його Мідні Звірі зробили решту, випхавши інших вестеросців та прохачів сього дня з престольної палати. Радники цариці лишилися всередині.
— Тепер, — мовила Дані, — слухаю ваші імена.
Молодий і вродливий Герольд вклонився першим.
— Лицар Геріс Пийвода, ваша милосте. Мій меч до ваших послуг.
Зеленокишка склав дужі руки на грудях.
— І мій келеп теж. Я — лицар Арчибальд Крицак.
— А ви, пане? — спитала королева хлопця на прізвисько Жабик.
— Коли ласка вашої милості, чи можу я спершу віддати вам до рук свій подарунок?
— Воля ваша, — відповіла Дані, зацікавившись.
Та коли Жабик рушив уперед, Дааріо Нахаріс загородив йому шлях і простяг руку в рукавиці.
— Давай сюди.
Незворушний лицем, невисокий дорнієць нахилився, розшнурував чобіт і витяг зі схованої всередині кишені пожовтілий сувій пергамену.
— Оце такий дарунок? Закарлючки на клапті шкіри? — Дааріо вихопив сувій з рук дорнійця, розгорнув його і примружився на печатки та підписи. — Гарненький. Золото, стрічечки. Та я вашу вестероську писанину не розбираю.
— Принесіть сувій королеві! — наказав пан Барістан. — Негайно!
Дані відчула у палаті напругу та гнів.
— Я ж лише юна дівчина, а дівчатам до смаку подарунки, — легковажно вимовила вона. — Дарма ви мене дражните, Дааріо. Краще дайте сюди.
Пергамен було написано посполитою мовою. Цариця поволі розгорнула його, вивчаючи печатки та підписи. Побачивши ім’я пана Вілема Даррі, Дані відчула, як тьохнуло серце. Вона уважно прочитала весь сувій, а тоді перечитала знову.
— Чи можна дізнатися, ваша милосте, про що там мова? — запитав пан Барістан.
— Це таємна угода, — відповіла Дані, — укладена у Браавосі, коли я ще була маленькою дівчинкою. Від нас її підписав пан Вілем Даррі — воїн, що викрав мене з братом з Дракон-Каменя і тим врятував від людей Узурпатора. Від Дорну підписав великий князь Оберин Мартел. Засвідчив угоду дож Браавосу власною особою.
Вона віддала пергамен панові Барістану, щоб той прочитав сам.
— Тут говориться, що союз має скріпитися шлюбом. Навзамін допомоги Дорну в скиненні Узурпатора мій брат Візерис мав узяти доньку великого князя Дорана, Аріану, за свою королеву.
Старий лицар повільно та прискіпливо прочитав угоду.
— Якби Роберт знав про сю грамоту, то сплюндрував би Сонцеспис так само, як колись Пайк. І забрав би голови великого князя Дорана, Червоного Гаспида… та й дорнійської князівни теж.
— Не маю сумніву, що саме з цієї причини великий князь Доран і вирішив тримати угоду в таємниці, — мовила Даянерис. — Якби мій брат Візерис знав, що на нього чекає дорнійська князівна, він би переплив морем до Сонцеспису, щойно досяг би шлюбного віку.
— І тим накликав би на себе і на Дорн нищівний удар Робертового келепа, — мовив Жабик. — Мій батько погодився чекати на той день, коли принц Візерис матиме військо.
— Ваш батько?
— Великий князь Доран. — Жабик впав на одне коліно. — Ваша милосте! Я маю честь бути Квентином Мартелом, великим княжичем Дорну, вірним та покірним підданим вашої милості.
Дані засміялася. Дорнійський княжич зачервонівся, її власний двір та радники перекинулися зачудованими поглядами.
— Преосяйносте? — перепитав Скахаз Голомозий гіскарською мовою. — Чому ви смієтеся?
— Його кличуть Жабиком, — відповіла вона, — і тепер я знаю,
