Танок з драконами - Джордж Мартін

Подарувавши посмішку дорнійським лицарям, Дані повернулася до посполитої мови.

— Скажіть-но мені, князю Квентине, чи не зачаровані ви?

— Начебто ні, ваша милосте.

— Я цього боялася. — «Ані зачарований, ані чарівний. Отакої! Шкода, що це він великокняжий син, а не отой з широкими плечима та білявим волоссям.» — І все ж ви приїхали по свій поцілунок. Ви маєте намір зі мною побратися. Адже так? Привезений вами подарунок — це ваша власна ясновельможна особа. Замість Візериса та вашої сестри угоду повинні скріпити ми з вами. Якщо, звісно, я хочу Дорн.

— Мій батько сподівався, що ви схвалите мене за нареченого.

Дааріо Нахаріс реготнув зневажливо.

— Я бачу перед собою мале цуценя. Цариці-королеві потрібен поруч сильний чоловік, а не слиняве немовля. Для такої нареченої ви негідний обранець. Облизніть губи — чи не відчуєте смак матінчиного молока?

Пан Геріс Пийвода потемнів обличчям.

— Пильнуй язика, сердюче! Ти говориш до великого княжича дорнійського.

— А чую його мамку-годувальницю, чи не так?

Дааріо попестив великими пальцями руків’я своїх клинків і хижо посміхнувся. Скахаз грізно насупився, як умів лише він.

— Сей хлопчик, може, годиться правити отим своїм Дорном, але Меєринові потрібен цар гіскарської крові!

— Я знаю про той Дорн, — зауважив Резнак мо’Резнак. — Дорн — це піски та скорпіони. А ще голі червоні гори, спечені жорстоким сонцем.

Відповів йому князь Квентин.

— Дорн — це п’ятдесят тисяч списів та мечів, відданих нашій королеві.

— П’ятдесят тисяч, отакої! — насмішкувато скривився Дааріо. — Чому ж я бачу лише трьох?

— Ану годі! — наказала Даянерис. — Великий княжич Квентин подолав половину світу, везучи мені подарунок. Я не дозволю ображати його нечемним звичаєм.

 І обернулася до дорнійців.

— Якби ж ви з’явилися рік тому. Нині я обіцяна у шлюбі вельможному Гіздахру зо’Лораку.

Пан Геріс відповів:

— Але якщо не запізно…

— Про те судити мені, — перервала Дані. — Резнаку, простежте, щоб князеві та його супутникам надали помешкання, гідне їхнього високого роду та стану. Також подбайте про всі їхні потреби.

— Ваша воля, преосяйносте.

Цариця-королева підвелася з місця.

— Тоді ми скінчили.

Дааріо та пан Барістан пішли за нею сходами до її помешкань.

— Це змінює все, — зауважив старий лицар.

— Це не змінює нічого, — заперечила Дані, поки Іррі знімала з неї вінця. — Що для нас змінять троє вояків?

— Троє лицарів, — мовив Селмі.

— Троє брехунів! — похмуро буркнув Дааріо. — Вони мене надурили.

— І напевне, ще й підкупили.

Дааріо не потурбувався навіть виправдовуватися. Дані розгорнула сувій і знову його переглянула. «Браавос. Цю угоду уклали, коли ми ще жили у будинку з червоними дверима.» Звідки таке чудернацьке відчуття?

Дані мимоволі пригадалося її жахіття. «Іноді сни справджуються.» Чи не міг Гіздахр зо’Лорак бути у змові з чаклунами? Чи не це означав її сон? Чи не був він посланням? Невже так боги казали їй кинути Гіздахра і одружитися з цим дорнійським князем? Щось залоскотало їй, якийсь неясний спогад.

— Пане Барістане, який герб має дім Мартел?

— Осяйне сонце, пронизане списом.

«Син сонця.» Тілом пробігли дрижаки. «Тіні й шепіт.» Що там ще казала Квайфа? «Бліда кобила і син сонця. Потім лев і дракон. Чи це я — дракон?»

— Стерегтися напахченого підстолія. — Це вона добре пам’ятала. — Сни та пророцтва. Чому в них завжди самі загадки? Не терплю цього. Ой, залиште мене, пане. Завтра — день мого весілля.

Тієї ночі Дааріо грав її у всякий спосіб, яким чоловік може володіти жінкою, а вона віддавалася йому радо та охоче. Востаннє, коли сонце вже сходило, вона збудила його твердість вустами, як колись навчила Дорея, а тоді виїздила згори так люто і завзято, що в Дааріо з рани знову зацебеніла кров. На один солодкий удар серця вона вже не могла розібрати, чи то він усередині неї, чи вона — усередині нього.

Та коли на день її весілля остаточно зійшло сонце — тоді з ліжка підвівся і Дааріо Нахаріс. Він вдяг вбрання, яке скинув надвечір, і застібнув паса з двома хтивими золотими руків’ями.

— Куди це ти? — спитала його Дані. — Я забороняю тобі сьогодні шукати зустрічей з ворогами.

— Моя жорстока цариця, — дорікнув її полковник. — Якщо мені не можна вбивати твоїх ворогів, то як розважитися та розрадитися, поки тебе там одружують?

— До вечора я вже не матиму ворогів.

— Але нині лише світанок, мила царице. День попереду довгий — стане часу на останню вилазку. Принесу тобі за весільний подарунок голову Бурого Бена Бросквина.

— Не треба голів! — заперечила Дані. — Колись ти приносив мені квіти.

— Хай Гіздахр носить тобі квіти. Щоправда, сам він і по кульбабку не нахилиться, але ж є челядь, яка бігцем зробить все за нього. То я маю твій дозвіл піти?

— Ні!

Вона хотіла, щоб він залишився, хотіла схопити в обійми і не випускати. «Одного дня він піде і не повернеться. Одного дня лучник прохромить йому груди стрілою, або десятеро напосядуться зі списами, сокирами та мечами. П’ятеро з тих десяти зухів загинуть, та моє горе від того не поменшає. Одного дня я втрачу його, як втратила своє сонце-та-зорі. Але благаю вас, боги — не сьогодні. Ще не сьогодні.»

— Повертайся до ліжка і поцілуй мене. — Ніколи ніхто не цілував її так, як Дааріо Нахаріс. — Я твоя цариця, і я наказую тобі гойдати мене щосили.

Вона хотіла вимовити це грайливо, але очі Дааріо заціпеніли.

— Гойдати царицю — то царева справа. Хай цим переймається твій вельможний Гіздахр, коли ви поберетеся. А якщо йому здасться, що то не царева справа — на цариці упрівати, хай знайде слуг, які радо все зроблять за нього. Чи приклич до себе в ліжко отого дорнійського хлопчину… а заразом і його гарненького приятеля, чому ні?

І полковник сердюків рвучко вийшов з опочивальні.

«Він таки хоче зробити вилазку, — зрозуміла Дані. — І якщо зуміє здобути голову Бена Бросквина, то ввійде в палату весільної трапези і кине мені під ноги. О боги Седмиці, бережіть мене. Чому він не народився у чеснішому домі?»

Коли Дааріо пішов, Місандея принесла цариці простий сніданок