Битва королів - Джордж Мартін

— Як упав мій син Бран?

— Я скинув його з вікна.

Легкість, з якою він це сказав, на мить відібрала в неї мову. «Якби в мене був ніж, я б його просто тут зарізала»,— подумала вона — і тут пригадала своїх дівчаток. У неї стислося горло, коли вона сказала:

— Ви ж лицар, ви присягалися захищати слабких і невинних.

— Він, звісно, слабкий, але не такий уже й невинний. Він шпигував за нами.

— Бран би ніколи ні за ким не шпигував.

— То винуватьте отих своїх богів, що привели хлопця до вікна, де він побачив дещо таке, чого йому не слід було бачити.

— Винуватьте богів?! — недовірливо перепитала вона.— Це ваша рука скинула його з вікна. Ви хотіли заподіяти йому смерть.

Його ланцюги стиха брязнули.

— Я нечасто викидаю дітей з вікна, щоб їхнє здоров’я укріпити. Так, я хотів заподіяти йому смерть.

— А коли він не помер, ви збагнули, що опинилися ще в гіршій небезпеці, й заплатили найманцю гаман срібла, аби Бран так і не отямився.

— Та невже? — Джеймі підняв кубок і зробив великий ковток.— Не заперечую, ми про це говорили, але ж ви сиділи з хлопцем день і ніч, його часто навідували ваш мейстер і лорд Едард, на вході стояли чатові, а ще ж ті кляті деривовки... мені б довелося пробиватися крізь половину Вічнозиму. Та й чого метушитися, коли хлопець і сам мав померти?

— Якщо ви мені брешете, наша розмова закінчена,— Кетлін виставила руки, показуючи йому свої долоні.— Ці шрами мені лишив чоловік, який прийшов, щоб перерізати Бранові горло. Ви присягаєтеся, що не доклали до цього руки?

— Присягаюся честю Ланістерів.

— Та ваша честь Ланістерів варта менше, ніж оце,— вона ногою перекинула цебро з нечистотами. По долівці побігла смердюча коричнева гноївка, просочуючи солому.

Джеймі Ланістер, скільки дозволяли ланцюги, позадкував від розлитої гноївки.

— Може, моя честь — і справді лайно, не заперечую, але я ще ніколи не наймав убивць замість себе. Хочете вірте, хочете — ні, леді Старк, та якби я хотів смерті вашого Брана, я б це зробив власноруч.

«Боги милостиві, він правду каже».

— Якщо то не ви підіслали вбивцю, це зробила ваша сестра.

— Я б знав про це. У Серсі від мене секретів немає.

— Тоді Куць.

— Тиріон невинний, як ваш Бран. І він не лазив за чужими вікнами, шпигуючи за людьми.

— То чому в найманця був його кинджал?

— Який це кинджал?

— Ось такої довжини,— показала вона руками,— простий, але витончений, з клинком з валірійської криці й руків’ям з драконової кістки. Ваш брат виграв його у лорда Бейліша на турнірі на честь іменин королевича Джофрі.

Ланістер налив собі, випив, налив ще й задивився в кубок.

— Що більше п’ю, то смачніше вино. Ви тільки уявіть! Здається, я пригадую кинджал за вашим описом. Виграв, кажете? І як?

— Поставив на вас у поєдинку з лицарем квітів...— Кетлін збагнула, що каже щось не те.— Ні... тобто не поставив?

— Тиріон завжди ставив на арені на мене,— сказав Джеймі,— але того дня сер Лорас скинув мене з сідла. Я сам винен — не сприймав хлопця серйозно, але менше з тим. Хай що там ставив брат, він програв... але кинджал і справді комусь дістався, зараз я пригадую. Того вечора на бенкеті Роберт показував його мені. Його світлість любив сипати мені сіль на рани, особливо як вип’є. А коли він не пив?

Дорогою в Місячні гори Тиріон Ланістер розповів те саме, пригадала Кетлін. Але вона тоді відмовилася йому повірити. Пітир присягався, що все було не так,— Пітир, який був їй майже братом, Пітир, який так кохав її, що за її руку бився на дуелі... та якщо розповіді Джеймі й Тиріона збігаються, що це може означати? Брати не бачилися відтоді, як виїхали з Вічнозиму понад рік тому.

— Ви намагаєтеся ввести мене в оману?

Десь тут прихована пастка.

— Я зізнався, що скинув вашого дорогоцінного шибеника з вікна, то чого мені брехати про кинджал? — він перехилив ще кубок вина.— Хочете вірте, хочете — ні, але мені вже геть байдуже, що кажуть про мене люди. І тепер моя черга. Робертові брати вступили у війну?

— Так.

— Яка скупа відповідь! Розкажіть трохи більше, бо і я вам відповідатиму так само.

— Станіс марширує на Королівський Причал,— неохоче мовила Кетлін.— Ренлі мертвий — загинув на Буремості від братової руки, причому за допомогою якоїсь чорної мати, про яку я й не чула.

— Шкода,— сказав Джеймі.— Ренлі мені подобався, а от Станіс — зовсім інша історія. А Тайрели на чиєму боці?

— Спершу були на боці Ренлі. А нині — не знаю.

— Сину вашому, мабуть, так самотньо!

— Робові кілька днів тому виповнилося шістнадцять... він дорослий мужчина, й до того ж король. Усі його битви були переможні. Остання звістка від нього — що він відвоював у Вестерлінгів Стрімчак.

— А з моїм батьком він ще не стикався, ні?

— Коли це станеться, він завдасть йому поразки. Як завдав вам.

— Він заскочив мене зненацька. До таких трюків вдаються боягузи.

— Ви смієте про трюки казати? Ваш брат Тиріон прислав до нас під прапором миру горлорізів, переодягнених під посланців.

— Якби в камері сидів один з ваших синів, хіба б його брати не вчинили так само?

«У мого сина немає братів»,— подумала Кетлін, але з такою тварюкою, як оця, вона своїм болем не ділитиметься.

Джеймі ще випив вина.

— Що таке життя брата, коли честь на кону, еге ж? — (Ще один ковток).— Тиріону вистачає клепки розуміти, що ваш син ніколи не згодиться взяти за мене викуп.

Цього заперечити Кетлін не могла.

— Робові прапороносці радше смерть вам заподіють. Особливо Рикард Карстарк. У Лопотючому лісі ви зарубали двох його синів.

— Оце тих двох з білим променистим сонцем? — Джеймі стенув плечима.— Якщо по правді, зарубати я намагався вашого сина. Інші просто на дорозі стояли. Але я убив їх у чесному бою, в розпал битви. Будь-який лицар вчинив би так само.

— Як ви можете й досі називатися лицарем, коли зламали всі свої обітниці?

Джеймі потягнувся до