Битва королів - Джордж Мартін
— Я розмовляю з вовками,— відкинув Бран його руку.
— Сказати Патлачу, щоб відніс тебе в ліжко?
— Я сам можу дістатися ліжка.
Мікен забив у стіну рядок залізних прутів, тож Бран міг на руках пересуватися кімнатою. Пересуватися важко й повільно, і від цього боліли плечі, але він терпіти не міг, коли його носять.
— І взагалі, я не мушу спати, якщо не хочу.
— Всі люди сплять, Бране. Навіть королевичі.
— Уві сні я перетворююся на вовка,— відвернувся Бран і знову задивився в ніч.— А вовкам сняться сни?
— Всім тваринам, думаю, сняться, тільки не такі, як людям.
— А мертвим сняться? — запитав Бран, думаючи про батька. У темній крипті під Вічнозимом каменяр різьбив з граніту батькову подобу.
— Одним — так, іншим — ні,— відповів мейстер.— Самі мертві про це мовчать.
— А деревам сняться?
— Деревам? Ні...
— Сняться,— мовив Бран з раптовою упевненістю.— Їм сняться деревні сні. Іноді мені сниться дерево. Віродерево, як у богопралісі. Воно кличе мене. Вовчі сни кращі. Я чую різні запахи, а іноді смакую кров.
Мейстер Лувін посмикав ланцюг, який натирав шию.
— Якби ти більше часу проводив з іншими дітьми...
— Терпіти не можу інших дітей,— вигукнув Бран, маючи на увазі Волдерів.— Наказую вам відіслати їх геть.
Лувін посуворішав.
— Фреї — годованці твоєї матері, їх прислали сюди на виховання за її чітким наказом. І не тобі їх виганяти, тим паче що це неввічливо. Якщо ми їх відішлемо назад, куди їм податися?
— Додому. Це через них мене розлучили з Літом.
— Малий Фрей не просив, щоб його покусали,— сказав мейстер,— і я теж.
— Це зробив Кошлай! — Риконів величезний чорний вовк був такий дикий, що навіть Брана часом лякав.— А Літо ніколи нікого не кусав.
— Літо перегриз людині горлянку просто в цій кімнаті, чи ти забув? Якщо поглянути правді у вічі, треба визнати: милі вовченятка, яких ви з братами знайшли у снігу, повиростали у небезпечних звірів. І малі Фреї мудро чинять, остерігаючись їх.
— Треба Волдерів тримати в богопралісі. Можуть скільки завгодно гратися там у лорда переправи, а Літо знову тоді спатиме зі мною. Якщо я королевич, чому зі мною не рахуються? Я хотів покататися на Танцівниці, але Пиворіз не випустив мене з брами.
— І правильно вчинив. У вовчому лісі повно небезпек — остання твоя мандрівка туди мала тебе дечому навчити. Хочеш, щоб тебе взяв у полон який-небудь розбійник і продав Ланістерам?
— Літо мене врятував би! — уперто мовив Бран.— Хіба королевичам не дозволено плавати по морях, полювати на вепрів у вовчому лісі та змагатися на списах?
— Бране, дитинко, не муч себе! Колись, може, ти й до цього доростеш, але поки що ти просто восьмирічний хлопчик!
— Ліпше б я став вовком. Можна жити в лісі та спати де захочеш, а ще розшукати Арію й Сансу. Я б занюхав, де вони, й урятував, а ще міг би з Робом виходити на поле бою, як Сіровій. Зубами перегриз би горлянку Царевбивці, і тоді війна б закінчилась і всі повернулися б у Вічнозим. Якби я був вовком...— не договоривши, він завив,— у-у-у-у-у!
— Справжній королевич,— підвищив голос Лувін,— гостинно зустрів би...
— А-у-у-у-у-у! — голосніше завив Бран.— А-у-у-у-у-у!
Мейстер здався.
— Як хочеш, дитино.
І вийшов зі спальні, кинувши на Брана погляд наполовину зажурений, а наполовину обурений.
Та коли Бран лишився сам, виття вже не приносило такої втіхи. За деякий час він замовк. «Я гостинно їх прийняв,— ображено думав Бран.— Я поводився, як лорд Вічнозиму, справжній лорд, як він може це заперечити?» Коли з Близнючок приїхали Волдери, це Рикон хотів, щоб вони забиралися геть. Чотирирічний малюк верещав, що хоче маму, тата й Роба, а не цих чужинців. Саме Бранові довелося втішати Рикона й вітати Фреїв. Саме він запропонував їм мед і м’ясо та крісло біля вогню, і навіть мейстер Лувін опісля казав, що він повівся дуже гарно.
Але це було до гри.
Для гри потрібні були колода, дрючок, водойма й побільше галасу. Водойма — це головне, запевнили Брана Волдер і Волдер. Замість колоди можна взяти дошку або кілька камінців-кругляків, а дрючок — це звичайна гілляка. Можна взагалі не галасувати. Але без водойми гри не буде. Та оскільки мейстер Лувін і сер Родрик не збиралися відпускати дітей у вовчий ліс у пошуках струмка, довелося обійтися одним з каламутних ставків у богопралісі. Волдер і Волдер ще в житті не бачили, щоб із землі била ключем гаряча вода, однак обидва погодилися, що так гра буде ще цікавішою.
Обох звали «Волдер Фрей». Великий Волдер пояснив, що в Близнючках купа Волдерів, усі названі на честь їхнього дідуся лорда Волдера Фрея.
— А у Вічнозимі в нас у всіх свої імена,— пихато мовив Рикон.
У гру гралося так: колоду слід було перекинути через водойму, на середині неї ставав один з гравців із дрючком. Він був лордом переправи, і коли до нього підходив хтось із гравців, він мав казати: «Я — лорд переправи, хто тут іде?» І другий гравець мав оголосити, хто він такий і чому хоче переправитися на той бік. Лорд ставив запитання і вимагав давати різні обітниці. На питання необов’язково було відповідати правдиво, а от обітниці слід було виконувати, якщо не скажеш «ачей», але заковика була в тому, щоб втулити це «ачей» так, аби лорд переправив не помітив. Тоді можна було спробувати скинути лорда у воду й самому стати лордом переправи,— але тільки якщо ти сказав «ачей». А в іншому разі ти вилітав із гри. А от лорд міг скидати у воду, кого захоче й коли захоче, причому в нього єдиного був дрючок.
На практиці гра переважно зводилася до штовханини, колотнечі й падінь у воду, а ще галасливих сварок, сказав хтось «ачей» чи ні. Найчастіше лордом переправи був Малий Волдер.
Називався він Малий Волдер, але був рослявий і кремезний, з червоною пикою і великим круглим черевом. Великий Волдер був гостролиций, худоребрий і на голову нижчий.
— Він на п’ятдесят два дні старший за мене,— пояснив Малий Волдер,— і спершу був більший за мене, але я швидше росту.
— Ми зведенюки, а не рідні брати,— додав Великий Волдер, насправді маленький.— Я — Волдер, син
