Битва королів - Джордж Мартін
Останнім часом йому часто снилися деривовки. «Вони розмовляють зі мною, як брати»,— казав він собі, коли вони починали вити. Здавалося, він їх розуміє... не зовсім, не насправжки, але... так наче вони перемовляються мовою, яку він колись знав, але чомусь забув. Хай Волдери їх бояться, а у Старків у жилах біжить вовча кров. Так каже стара Нан. Щоправда, з одним застереженням: «Тільки в одних її більше, ніж в інших».
Літо завив протяжно й сумно, в голосі його чулися смуток і туга. У Кошлая голосина був грубіший. Виття луною летіло через двори й переходи, поки від нього не задзвенів увесь замок, так наче Вічнозим населяє ціла зграя деривовків, а не двійко... двійко, а колись було шестеро! «Цікаво,— думав Бран,— чи сумують вони за своїми братами й сестрами? Чи кличуть Сіровія і Привида, Наймірію і тінь Леді? Хочуть, щоб вони повернулись і знову стали зграєю?»
— Хто зазирне в голову деривовка? — сказав сер Родрик Кассель, коли Бран запитав його, чому вони виють. На час своєї відсутності Бранова леді-мати зробила його каштеляном Вічнозиму, тож за обов’язками в нього залишалося небагато часу на пустопорожні балачки.
— Вони виють, бо хочуть на волю,— заявив Фарлен, псар, який деривовків любив не більше, ніж його хорти.— Їм не подобається в чотирьох стінах, і як їх можна в цьому винуватити? Дикий звір має жити в дикій природі, а не в замку.
— Їм кортить полювати,— погодився кухар Гейдж, вкидаючи у величезний казан рагу кубики сала.— Нюх у вовка кращий, ніж у людини. Подобається вам чи ні, а вони і звідси відчувають дух здобичі.
Але мейстер Лувін так не думав.
— Вовки часто виють на місяць. А ці виють на комету. Бачиш, яка вона яскрава, Бране? Може, їм здається, це місяць.
Коли Бран переказав це Оші, та голосно розреготалася.
— У деривовків глузду більше, ніж у вашого мейстра,— сказала дикунка.— Їм відомі істини, які забув старий у сірому.
Від того, як вона це сказала, у Брана дрижаки пішли, а коли він запитав, що ж віщує комета, вона відповіла:
— Кров і вогонь, хлопче, нічого доброго.
Бран запитав про комету септона Чейла, поки вони перебирали сувої, які вдалося винести під час пожежі з бібліотеки.
— Це меч, який відрубує сезон,— озвався той, і невдовзі потому зі Старгорода прилетів білий крук, сповіщаючи про осінь, тож септон, без сумніву, мав рацію.
А от стара Нан так не думала, а вона-бо прожила довше за всіх.
— Дракони,— сказала вона, підвівши голову та втягуючи ніздрями повітря. Очі в неї майже посліпли, тож бачити комету вона не могла, але запевняла, що чує її на нюх.— Це дракони, хлопче,— наполягала вона. Стара Нан, як і раніше, не називала його королевичем.
А Годор, як завжди, сказав: «Годор». Ось і все, що він умів казати.
А деривовки все вили. Вартові на мурах бурмотіли прокляття, хорти на псарні люто брехали, коні брикалися в стійлах, Волдери тремтіли біля вогню, і навіть мейстер Лувін скаржився, що не спить ночами. Тільки Брана це не дратувало. Потому як Кошлай покусав Малого Волдера, сер Родрик тримав вовків у богопралісі, але кам’яні стіни Вічнозиму виробляли зі звуком дивні речі, тож іноді здавалося, що вовки у дворі просто у Брана під вікном. А іноді він міг би присягнутися, що вони на мурах між вежами — стоять там на чатах. Хотів би він їх побачити!
Та бачив він тільки комету, що зависла над вартівнею і над дзвіницею, а трохи далі — Першу фортецю, круглу та приземкувату, на чиїх мурах химери здавалися чорними сильветками у фіолетових сутінках. Колись Бран знав у тих будівлях кожен камінчик, зовні та всередині; він облазив їх усі, видираючись на стіни так само легко, як інші хлопчаки збігають сходами. Їхні дахи були його схованками, а ворони нагорі зруйнованої вежі — найкращими друзями.
А потім він упав.
Падіння Бран не пам’ятав, але всі так казали, тож, швидше за все, це правда. Він мало не загинув. Коли він дивився на побиті негодою химери нагорі Першої фортеці, в нутрі у нього стискався дивний клубок. Більше він не може ні лазити, ні ходити, ні бігати, ні битися на мечах, а мрія про лицарство так і лишиться мрією.
Літо вив і того дня, коли Бран упав, і ще довго по тому, поки він, весь понівечений, лежав у ліжку,— так сказав Роб, коли йшов на війну. Літо оплакував Брана, і його горе розділили Кошлай і Сіровій. Того дня, коли клятий крук приніс звістку про батькову смерть, вовки це теж знали наперед. Тоді Бран разом з Риконом сидів у мейстра в башточці, вони розмовляли про дітей пралісу, але Літо з Кошлаєм своїм виттям заглушили голос Лувіна.
«Кого оплакують вони тепер?» Може, ворог убив короля на Півночі, отого, що був колись Брановим братом Робом? Чи його брат-байстрюк Джон Сноу впав зі Стіни? Може, померла мати чи хтось із сестер? Чи це щось зовсім інше, як гадають і мейстер, і септон, і стара Нан?
«Був би я і справді деривовком, я б розумів їхні пісні»,— мрійливо подумав Бран. У снах про вовків він легко видирався на гори — зазублені крижані гори, вищі за будь-яку вежу, і там стояв на самій вершині під місяцем-повнею, а світ, як колись, лишався внизу.
— У-у-у! — нерішуче крикнув Бран. Приклавши долоні до рота, він підвів голову до комети.— У-у-у-у-у-у! А-у-у-у-у-у! — завив він. Прозвучало це кволо: тоненько й тремтливо,— це було хлоп’яче виття, а не вовче. Однак йому відповів Літо, заглушивши своїм глибоким басом Бранів високий голосок, а до нього долучився Кошлай. Бран знову завив. Й отак вони вили разом — останні зі зграї.
На шум прибіг вартовий — Патлач з великим жировиком на носі. Зазирнувши, він побачив, як Бран виє у вікно, й запитав:
— Що сталося, королевичу?
Коли його називали «королевичем», Бран почувався дивно, але ж він тепер наступник Роба, а Роб — король на Півночі. Обернувши голову, Бран завив на вартового:
— У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у-у!
— Припиніть,— скривився Патлач.
— У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у-у!
Вартовий вийшов. Повернувся він разом з мейстром Лувіном, вдягненим у все сіре, з тугим ланцюгом на шиї.
— Бране, ці звірі й без тебе здіймають багато галасу,— перетнув мейстер кімнату й поклав руку хлопцю
