Битва королів - Джордж Мартін

— Я власноруч їх познімаю, мілорде.

— От і добре,— ударив Тиріон коня п’ятками в боки й подався геть, лишаючи вояків у малинових плащах наздоганяти його.

Він сказав Серсі, що хоче оцінити місто. І не збрехав. Здебільшого Тиріона Ланістера не радувало те, що він побачив. На вулицях Королівського Причалу завжди було завізно й гамірно, однак зараз тут відгонило небезпекою, чого він не пригадував у минулі свої приїзди сюди. У стічній канаві на вулиці Ткацькій валявся голий труп, і його дерла зграя диких псів, але нікому, схоже, до цього не було діла. Повсюди виднілася сторожа: вартові парами патрулювали провулки у своїх золотих плащах і чорних кольчугах, тримаючи під рукою залізні дрюки. На ринках було повно обідранців, які розпродували все, що лишилося вдома, за скільки дадуть... однак і близько не було селян, які торгують харчами. А якщо десь щось їстівне і продавалося, то втричі дорожче, ніж рік тому. Якийсь коробейник галасливо пропонував щурів, засмажених на рожні. «Свіжі щурі,— гучно викрикував він,— свіжі щурі». Безперечно, свіжі щурі ліпші за старих і тухлих. Що страшніше, щурі мали вигляд апетитніший, ніж те, чим переважно торгували різники. На вулиці Борошняній Тиріон помітив, що вартові стоять чи не попід кожними дверима. В чорні часи, подумалося йому, навіть для пекарів перекупні мечі дешевші за хліб.

— Харчі в місто не надходять, так? — спитав він Вайлара.

— Дуже мало,— визнав той.— У приріччі точиться війна, лорд Ренлі збурив повстання у Небосаду, тож дороги закриті і на південь, і на захід.

— А що з цього приводу робить моя добра сестриця?

— Вживає заходів для поновлення королівського миру,— запевнив його Вайлар.— Лорд Слінт потроїв міську варту, а королева розпорядилася, щоб на зміцнення захисту виділили тисячу ремісників. Каменярі укріплюють мури, теслі сотнями майструють стріломети й катапульти, майстри-лучники виготовляють стріли, ковалі кують клинки, а гільдія алхіміків пообіцяла надати десять тисяч глечиків дикополум’я.

Тиріон тривожно посовався в кріслі. Він радів, що Серсі не сидить згорнувши руки, однак дикополум’я — небезпечна штука, а десять тисяч глечиків здатні спалити дотла весь Королівський Причал.

— І де моя сестра взяла гроші, щоб усе це оплатити?

Ні для кого не було таємницею, що після короля Роберта корона лишилася в боргах, а алхіміків навряд чи можна сплутати з альтруїстами.

— Лорд Мізинчик завжди щось вигадає, мілорде. Він для всіх, хто в’їжджає в місто, увів податок.

— Ну, це точно спрацює,— мовив Тиріон, подумавши: «Кмітливо. Кмітливо й безсердечно». Десятки тисяч людей тікають з насиджених місць, сподіваючись на уявну безпеку Королівського Причалу. Він їх бачив на королівському гостинці: матерів, дітей і стурбованих батьків, які пожирали жадібними очима його коней і фургони. Діставшись міста, вони, без сумніву, все віддадуть, щоб заховатися од війни за цими затишними мурами... от тільки якби вони знали про дикополум’я, то спершу б двічі подумали.

Заїзд, де на вивісці було зламане ковадло, містився недалечко від цих мурів, поблизу Божої брами, крізь яку Тиріон заїхав у місто сьогодні зранку. Щойно вони опинились у дворі, до Тиріона підбіг хлопчина, щоб допомогти йому злізти з коня.

— Забирайте своїх людей у замок,— сказав Тиріон Вайлару.— Я ночуватиму тут.

— А це точно безпечно, мілорде? — з сумнівом запитав капітан.

— Ну, коли я зранку виїжджав із заїзду, там ще зоставалося повно чорних вух. А поряд із Челлою, дочкою Чейка, про безпеку не йдеться,— пошкандибав Тиріон до дверей, залишивши Вайлара міркувати, що ж це могло значити.

Коли Тиріон, штовхнувши двері, зайшов у вітальню заїзду, то опинився у вирі веселощів. Він упізнав гортанне гоготіння Челли й мелодійний сміх Шей. Дівчина сиділа біля коминка, за круглим дерев’яним столом, посьорбуючи вино разом з трьома горянами з клану чорних вух, яких Тиріон лишив охороняти її, і опасистим чоловіком, який сидів спиною. Мабуть, хазяїн заїзду, вирішив Тиріон... поки Шей не привітала Тиріона й незнайомець не підвівся.

— Мій добрий лорде, страшенно радий вас бачити,— вигукнув він, і на його напудреному обличчі заграла м’яка євнуська посмішка.

Тиріон загнувся.

— Лорде Вейрисе! Не сподівався вас тут побачити.

«Чужі б його вхопили, як він міг так швидко їх знайти?»

— Вибачте, якщо завадив,— мовив Вейрис.— Мені страшенно закортіло познайомитися з вашою юною леді.

— Юною леді,— повторила Шей, насолоджуючись звучанням цих слів.— Наполовину ви праві, мілорде. Я юна.

«Вісімнадцять років,— подумав Тиріон.— Вісімнадцять років, і вже повія, однак кмітлива, на простирадлах спритна як кішка, а ще ж великі темні очі, шовковисті чорні коси й солодкий, м’який і спраглий ротик... і головне, вона моя! Іди до біса, євнуше».

— Боюся, це я завадив, лорде Вейрисе,— мовив він з силуваною люб’язністю.— Коли я увійшов, ви так веселилися!

— Мілорд Вейрис зробив Челлі комплімент: сказав, що вона, либонь, чимало людей зарізала, щоб зібрати таке чудове намисто з вух,— пояснила Шей. Тиріона ще більше роздратувало, що вона таким тоном називає Вейриса мілордом: саме так вона називала Тиріона під час постільних забавлянь.— А Челла сказала йому, що тільки боягузи страчують переможених.

— Хоробріше лишити ворога в живих, щоб той мав нагоду обілити своє ім’я, виборовши назад своє вухо,— пояснила Челла — маленька темнокоса жіночка, в якої на отому жахливому намисті звисало аж сорок шість сухих зморщених вух. Тиріон їх одного разу перерахував.— Тільки так ти можеш довести, що не боїшся ворогів.

Шей підбадьорливо заулюлюкала.

— А тоді мілорд сказав, якби він був з чорних вух, то не зміг би заснути, бо йому би снилися одновухі люди.

— З такою проблемою я точно не зіткнуся,— сказав Тиріон.— Я так боюся своїх ворогів, що просто всіх їх убиваю.

Вейрис захихотів.

— Вип’єте з нами вина, мілорде?

— Так, вип’ю вина,— усівся Тиріон поряд із Шей. Він-то добре розумів, що тут відбувається, хай цього й не розуміли ні Челла, ні дівчина. Вейрис хотів цим дещо йому сказати. За словами «Мені страшенно закортіло познайомитися з вашою юною леді» ховалися насправді інші: «Ти хотів її сховати, але я дізнався і де вона, і хто вона, і ось я тут». Цікаво, подумав Тиріон, хто його зрадив? Хазяїн заїзду, чи конюший у стайні, чи вартовий при брамі... чи хтось із його власних людей?

— Завжди любив повертатися в місто з Божої брами,— мовив Вейрис до Шей, наливаючи всім вина.— Там на прибрамній вишукане різьблення