Битва королів - Джордж Мартін

Арія

Їхали від світанку до сутінок, проминаючи ліси, сади й охайні лани, проїжджаючи крізь маленькі села, людні торгові містечка га приземкуваті тверджі. Затемна ставали табором і вечеряли у світлі Червоного Меча. Чоловіки по черзі стояли на чатах. Час від часу Арія помічала між дерев мерехтіння багать з таборів інших подорожніх. Щоночі, здавалося, стає дедалі більше таборів, а вдень — більше руху на королівському гостинці.

Зранку, в обід і ввечері приходили люди — старі й малі, високі й коротуни, босоногі дівчата й жінки з немовлятами на грудях. Хтось їхав у сільських фургонах, а хтось трусився на возах, запряжених волами. Ще більше людей їхало верхи: на тяглових конях, на поні, на мулах, на віслюках — на всьому, що тільки здатне йти, бігти чи переставляти ноги. Якась жінка вела дійну корову, в якої на спині сиділа дівчинка. Арія бачила коваля, який штовхав тачку зі своїми знаряддями — молотами, кліщами й навіть ковадлом, а трохи згодом — іншого чоловіка з іншою тачкою, в якій лежало двоє сповитих немовлят. Але більшість рухалася пішки, зі страшенно змученими обличчями, завдавши на плечі свої пожитки. Всі тяглися на південь, до Королівського Причалу, і заледве один із сотні бодай словом перемовився з Йореном та його підопічними, які прямували на північ. Арія не могла зрозуміти, чому ніхто не їде в тому ж напрямку, що й вони.

Чимало подорожніх були озброєні; Арія бачила кинджали й чингали, коси й сокири, а коли-не-коли траплявся й меч. Дехто виламував собі товсті гілки, а інші вирізали вузлуваті дрючки. Стискаючи зброю в пальцях, вони проводжали Йоренові фургони очима, однак зрештою не займали валку. Тридцятеро при фургонах — це забагато, не подужати, хай що там везуть.

«Бач очима,— учив Арію Сиріо.— Чуй вухами».

Одного дня на них з узбіччя заверещала якась причинна:

— Дурні! Вас повбивають, дурні!

Вона була худа як опудало, з запалими очима та стертими до крові ногами.

Наступного ранку з Йореном порівнявся гладкий купець на сірій кобилі й запропонував придбати фургони з усім добром за чверть вартості.

— Це війна, у вас усе заберуть, тож ліпше продайте мені, друже.

Сіпнувши горбатими плечима, Йорен відвернувся і сплюнув.

Того-таки дня Арія запримітила першу могилу — невеличкий насип на узбіччі, явно дитячий. У м’яку землю вставили кристал, і Ломі хотів його забрати, але Бугай звелів йому дати мертвим спокій. А ще за кілька льє Прейд показав і інші могили — свіжовикопані, цілий рядок. Потому могили траплялися майже щодня.

Одного разу Арія прокинулася в темряві страшенно злякана, хоча не могла сказати чому. У небі серед тисячі зірок висів Червоний Меч. Ніч здавалася на диво тихою, хоча чути було невиразне хропіння Йорена, потріскування багаття, навіть приглушене вовтузіння віслюків. Та все одно ввижалося, що світ наче затамував подих, і від тиші в Арії аж сироти пробігли по тілу. Стискаючи Голку, вона знову заснула.

А зранку, коли Прейд не прокинувся, Арія збагнула, що їй бракувало вночі його кашлю. І тоді вони й самі викопали могилу, поховавши перекупного меча там, де він заснув. Перш ніж закидати його землею, Йорен познімав з нього все цінне. Хтось узяв собі його черевики, хтось — кинджал. Його кольчугу й шолом розділили. А його меч Йорен вручив Бугаю.

— Ти з такими руками, може, й навчишся ним орудувати,— сказав він. Хлопчик на ім’я Тарбер кинув на тіло Прейда жменю жолудів — може, виросте дуб і позначить могилу.

Увечері вони зупинилися в селі, в обвитому плющем заїзді. Порахувавши монети в гаманці, Йорен вирішив, що на гарячу вечерю вистачить.

— Спатимемо надворі, як і зазвичай, але тут є лазня — на той раз, якщо хтось скучив за гарячою водою й милом.

Арія митися не наважилася, хоча на той час від неї смерділо так само, як і від Йорена,— огидною кислятиною. Комашня, якою кишів її одяг, мандрувала з нею від самого Блошиного Дна, тож здавалося якось несправедливо потопити її. Тарбер, Пиріжок і Бугай стали в чергу до купелі. Інші порозсідалися перед лазнею. Решта з’юрмились у вітальні. Йорен навіть відіслав Ломі з пивними кухлями до тих трьох у кайданах, які так і сиділи прикуті в своєму фургоні.

І миті, і немиті повечеряли гарячими пирогами зі свининою й печеними яблуками. Хазяїн заїзду коштом закладу пригостив їх пивом.

— Багато років тому мій брат убрався в чорне. Він був служкою, дуже кмітливий, але одного разу хтось помітив, як він поцупив перець зі столу мілорда. А він просто любив його смак. Лише щіпка перцю, та сер Малком мав крутий норов. А на Стіні дають перець?

Коли Йорен похитав головою, чоловік зітхнув.

— Шкода. Лінк обожнював перець.

Арія обережно посьорбувала з кухля, раз у раз набираючи ложкою пирога — ще теплого, з печі. Вона пригадувала, що батько іноді дозволяв дітям випити кухлик пива. Санса зазвичай кривилася й казала, що вино набагато смачніше, але Арії пиво подобалося. На згадку про Сансу й батька їй стало сумно.

В заїзді було повно людей, які прямували на південь, і вітальня вибухнула презирством, коли Йорен зронив, що вони їдуть в іншому напрямку.

— Скоро знову побачимося,— пообіцяв хазяїн заїзду.— На північ дороги немає. Половина ланів попалена, а люди, що ще лишилися, позамикались у тверджах. На світанку в нас одні від’їжджають, та до сутінок уже з’являються інші.

— Нам це байдуже,— уперто заперечив Йорен.— Таллі чи Ланістер — усе одно. Варта в цьому участі не бере.

«Лорд Таллі — мій дідусь»,— подумала Арія. Їй було небайдуже, але вона тільки закусила губу й мовчки слухала.

— Ідеться не про Ланістерів і не про Таллі,— сказав хазяїн заїзду.— З місячних гір спустилися дикуни — їм поясніть, що ви в цьому участі не берете. І Старки теж долучилися, сюди виступив юний лорд, син мертвого правиці...

Арія виструнчилася, нашорошивши вуха. Це він про Роба?!

— Я чув, хлопець у бій виїжджає на вовкові,— сказав рудий з кухлем у руках.

— Маячня,— виплюнув Йорен.

— Той чоловік, який сказав це, на власні очі бачив. Вовк завбільшки з коняку, присягався він.

— Ну, присягався, але це ще не значить,