Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Вони нагадують вхід до зали із Лабіринтом Амбера.

Я міцно вхопився за велику дверну клямку й потягнув на себе.

— Ще краще, — сказав Юрт. — Я, найімовірніше, перетворюся на клубок диму, якщо сунуся туди.

— Але двері трохи відрізняються, — продовжив я. — А Сухай заходив і дивився на Лабіринт перед тим, як мені пройти. Без жодних негативних наслідків. І наша мати проходила Лабіринтом.

— Так, це правда.

— Насправді я вважаю, що відповідна особа з Дворів може пройти Лабіринтом, і це ж справедливо й для моєї рідні з Амбера та Лоґрусу. Легенди кажуть, що в сиву давнину ми були однією родиною.

— Добре, я піду з тобою. Там досить місця, щоб обійти цю штуку, не ступаючи на неї, чи не так?

— Так.

Повністю відчинивши половинку дверей і притримуючи її плечем, я зазирнув усередину. Це був Лабіринт. Я побачив, що наша осяйна доріжка уривається за кілька дюймів від порога.

Я зі шумом вдихнув повітря, а видихнув не дуже пристойне слово.

— Що таке? — запитав Юрт, намагаючись зазирнути мені через плече.

— Не те, на що я очікував.

І я посунувся, щоб він міг подивитися.

Юрт кілька секунд дивився, а тоді протягнув:

— Не розумію...

— Не впевнений, що я розумію, — відгукнувся я, — але збираюся з’ясувати.

Я ступив до зали, і Юрт зайшов слідом за мною. Це був не той лабіринт, який я знав. Чи, радше, це був він і не він. Загальною конфігурацією цей лабіринт відповідав Лабіринту в Амбері, тільки був пошкоджений. У кількох місцях лінії були стерті, зруйновані, видалені, а може, їх на цих ділянках ніколи й не було. Зазвичай темні проміжки між лініями набули сліпучої, синьо-білої яскравості, а самі лінії стали чорними. Наче сутність Лабіринту пішла з його ліній, а натомість перелилась у тло. Освітленою ділянкою Лабіринту, здавалося, пробігало легке ряботиння.

Але всі ці розбіжності переважувала суттєва відмінність: Лабіринт Амбера не мав у центрі вогняного кола, де лежала жінка: чи то мертва, чи без свідомості, чи під дією закляття.

І цією жінка мала бути, без сумніву, Корал. Я зрозумів це миттєво, хоча роздивитись її обличчя між омахами полум’я зміг тільки за хвилину чи дві.

Я стояв і дивився, а важкі двері грюкнули за нами. Юрт також довгенько стояв мовчки, відтак мовив:

— Цей Самоцвіт узявся діяти. Бачив би ти наразі своє обличчя у його світлі.

Опустивши погляд на Камінь, я побачив, що він пульсує рубіновими спалахами. Синьо-біле сяйво розплавленого металу, на який перетворився Лабіринт, і червоні відблиски вогняного кола завадили мені вчасно помітити, що Камінь активувався.

Я ступив крок уперед, відчуваючи холодну хвилю, схожу на ту, що супроводжує контакт через Козирі. Це мав бути один із тих Пошкоджених Лабіринтів, про які згадувала Джасра, один із тих Шляхів, на яких пройшли ініціацію вона та Джулія. Отже, я мав перебувати в одній із ранніх Тіней, неподалік власне Амбера. Мої думки завирували зі страшенною швидкістю.

Я тільки недавно довідався, що Лабіринт може мислити. А звідси неминуче випливало, що Лоґрус також може мати розум. Доказ розумності Лабіринту я отримав, коли Корал успішно пройшла Лабіринт, а потім попросила його відправити її туди, куди він забажає. Так він і зробив, і ось де вона опинилася, а зв’язатися за допомогою Козиря з нею я не міг через її стан. Коли звернувся до Лабіринту після її зникнення, він — майже глузливо, так мені здалося тоді й здається наразі — перекинув мене з одного кінця зали в інший, наче бажаючи переконати, що він спроможний мислити.

До того ж він не просто міг мислити, зрозумів я, піднісши до очей Судний Камінь і вдивляючись у нього. Він ще й до біса розумний. Адже картинки, що виникали в Камені, показуючи мені, що маю зробити, вимагали від мене такого, чого я б за жодних інших обставин не робив. Вибравшись із тієї химерної місцини, якою пролягав мій квест, я перетасував би Козирі й звернувся до когось, щоб він витягнув мене звідси. А може, навіть викликав би образ Лоґрусу, і хай би вони з Лабіринтом тузилися між собою, а я би тим часом вислизнув звідси крізь Тінь. Але в серці Пошкодженого Лабіринту спала, оточена вогняним колом, Корал... Справжній Лабіринт знав, що я її не кину. Мабуть, зрозумів щось, коли вона ним проходила, й у нього визрів план. А тоді він залучив мене до виконання цього плану.

Він бажав, щоб я полагодив цю його подобу, цей Пошкоджений Лабіринт. А для цього я мав пройти ним із Судним Каменем на шиї. Саме так Оберон свого часу усунув пошкодження оригінального Лабіринту. Звісно, виконуючи цю місію, він загинув...

З іншого боку, король мав справу зі справжнім Лабіринтом, а це тільки одне з його відображень. До того ж моєму батькові вдалося створити власний замінник Лабіринту, і він вижив.

«Чому він обрав саме мене?» — питав я себе знову й знову. Чи тому, що я син тієї людини, якій вдалося створити новий Лабіринт? Чи тому, що несу в собі й образ Лоґрусу, й образ Лабіринту? Чи просто тому, що я опинився під рукою і на мене можна було натиснути? Може, спрацювали всі ці причини? А може, жодна з них?

— То що? — гукнув я. — Маєш для мене відповідь?

Щось вгатило мене у живіт, я відчув різкий біль і запаморочення, зала пішла обертом навколо мене, розчинилася, з’явилася знову, вже нерухома, і я побачив, що між мною та Юртом лежить Лабіринт, а великі двері — в Юрта за спиною.

— Як ти це зробив? — закричав він.

— Це не я.

— Отакої!

Юрт повільно пройшов праворуч, наблизився до стіни. Притискаючись до неї, почав обходити Лабіринт навколо, не бажаючи чи боячись підійти хоча б на крок та не спускаючи з нього очей.

Звідси я трохи краще бачив Корал, як вона лежить, а полум’я навколо неї — стіною. Кумедно. Тут не йшлося про великі емоції. Ми з нею не були коханцями, навіть дуже близькими друзями. Познайомилися день тому, вирушили разом на довгу прогулянку, навколо палацу, тоді підземеллями під палацом та містом, потім пообідали разом, трохи випили, трохи посміялись. Якби ми роззнайомилися ближче, цілком можливо, виявилося б, що терпіти одне одного не можемо. Поки що ж