Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Якщо мені вдалося змахнути сніг з червоного «Шевроле», то чому я увесь не можу зайти всередину однієї з цих сцен? А якщо це мені вдасться, то, можливо, я зможу почати з цього місця пересуватися Тінями, поки опинюся в приємнішому середовищі, ніж оцей темний світ? Я рушив уперед.

Мить — і я опинився всередині, й навколо наче ввімкнули звук. Я дивився на будинки, на стрімку вулицю, прислухався до міського шуму, принюхувався до повітря. Це місце дуже скидалося на одне з відображень Сан-Франциско. Я прискорив крок, аби наздогнати Юрта, який уже ось-ось мав завернути за ріг.

Я швидко порівнявся з ним, і ми пішли пліч-о-пліч. Наблизилися до рогу. Обігнули його. І скам’яніли.

За рогом не було нічого. Перед нами стіною стояла чорнота. І навіть не просто чорнота, а цілковита порожнеча, від якої ми негайно позадкували.

Я повільно простягнув руку вперед. Коли правиця наблизилася до темряви, відчув поколювання, потім холод, а тоді й страх. Я відсмикнув руку. Юрт теж зробив спробу і теж прибрав руку. Піднявши зі стічної канави горлечко від розбитої пляшки, він розвернувся та жбурнув його у перше-ліпше вікно поблизу, кинувшись слідом.

Я побіг за ним. Наздогнавши його біля розбитої шибки, зазирнув крізь неї всередину будівлі.

Знову чорнота. З іншого боку вікна не було геть нічого.

— Схоже на будинок із привидами, — зауважив я.

— Еге ж, — погодився Юрт. — Скидається на те, що нам відкривають дуже обмежений доступ до різних Тіней. А ти як вважаєш?

— А мені починає спадати на думку, чи не маємо ми щось відшукати в одному з цих місць...

Зненацька чорнота за вікном зникла і стало видно столик. На ньому тріпотів вогняний язичок свічі. Я спробував просунути руку крізь розбите скло й дістатися свічки. Тієї ж миті вона зникла. За вікном знову — стіна чорноти.

— Як на мене, це може бути стверджувальна відповідь на твоє запитання, — сказав Юрт.

— Гадаю, ти маєш слушність. Але ж не можемо шукати це щось у кожному будинку, повз який проходимо.

— Мабуть, це просто спроба привернути твою увагу, змусити тебе усвідомити, що маєш уважно стежити за всім, що з’являється, і тоді, можливо, тобі покажуть щось особливе.

Яскравий спалах. За вікном знову вималювався столик, але тепер на ньому горіли безліч свічок.

— Гаразд! — вигукнув я. — Якщо це все, що тобі від мене треба, я це зроблю. Чи, може, маю відшукати тут ще щось?

Темрява. Вона виповзла з-за рогу й посунула на нас. Свічки зникли, і з вікна теж полилася темрява. Ебонітово-чорна стіна сховала від нас будівлі на тому боці вулиці.

— Я розумію це як відповідь «Ні», — прокричав я. Тоді розвернувся й припустив чорним тунелем, що дедалі вужчав у напрямку стежини. Юрт не відставав від мене ні на крок.

— Гарна здогадка, — сказав я йому, коли ми знову стояли на освітленій нашій доріжці, спостерігаючи, як вулиця, котрою щойно крокували, переходить у небуття. — Гадаєш, він просто викидав ці картинки випадковим чином, доки я нарешті не увійшов усередину однієї з них?

— Так.

— Навіщо?

— Гадаю, він має кращий контроль над тими місцями, тож там йому простіше відповідати на твої запитання.

— «Він» — це Лабіринт?

— Можливо.

— Добре. Наступного разу, коли щось відкриється для мене, я туди зайду. Зроблю все, що він хоче від мене, якщо це допоможе мені швидше вибратися звідси.

— Ми. Ми зайдемо й зробимо, братику.

— Так, звісно, — відказав я.

Ми рушили далі. Втім, нічого нового та цікавого вздовж стежини не траплялося. Сама вона тягнулася зиґзаґом, ми повторювали всі її закрути та вигини, а мене вже турбувало, з ким зустрінемося наступного разу. Якщо я справді перебував на території, яку контролював Лабіринт, і мав ось-ось зробити щось, чого він від мене чекав, тоді логічно було припустити, що Лоґрус може закинути сюди когось зі старих знайомців, аби спробувати мене від цього відмовити. Але поки що ніхто не з’являвся, і ми, повернувши востаннє, пішли стежиною, яка раптом стала цілковито прямою, а потім побачили, як попереду вона різко уривається, впираючись у темну безформну масу.

Ми пройшли ще трохи, і маса набула вигляду темної гори. Коли втомлено плелися до неї, я відчув щось схоже на напад клаустрофобії, уявивши, що можуть ховати її чорні глибини, й почув, як Юрт чортихається собі під ніс. Ми ще не дісталися гори, коли праворуч щось замерехтіло. Повернувшись на світло, я розгледів спальню Рендома та Віалли в Амбері. Я дивився на неї з південного боку, мимо софи, столика біля ліжка, повз стілець, килимок та подушки на ньому, і погляд мій упирався в камін. М’яке денне світло лилося до кімнати крізь вікна. Ні в ліжку, ні на софі та стільці нікого не було, а поліна на решітці прогоріли, перетворившись на червоні жарини, але ще диміли.

— Що тепер? — запитав Юрт.

— Це воно, — відказав я, — має бути воно, хіба не бачиш? Варто було мені запитати, що тут відбувається, як показали те, що треба. Тепер, гадаю, мушу діяти хутко... тільки-но зрозумію, як саме...

У кам’яній кладці, що обрамляла топку каміна, один із каменів наче розпікся сильніше за інші. Я дивився на нього, а він сяяв дедалі сильніше. Жарини не могли б спричинити такий ефект. Тоді...

Підкоряючись могутньому імпульсові, я кинувся вперед. Почув, як щось кричить Юрт мені в спину, але голос його мов відрізало, щойно я опинився в кімнаті. Коли проходив мимо ліжка, на мене повіяло улюбленими парфумами Віалли. Це й насправді Амбер, — я був упевнений у цьому. Не якийсь там факсимільний відбиток. Я кинувся до каміна, до його правого кута.

Юрт увірвався до кімнати слідом за мною.

— Виходь, треба битися! — гукнув він.

Крутнувшись до нього, я зашипів: «Стули писок!» — і приклав палець до губ.

Він перетнув кімнату, схопив мене за руку біля плеча й хрипло прошепотів мені на вухо:

— Борел знову намагається матеріалізуватися! Коли ти вийдеш звідси, він уже матиме тіло й чекатиме на тебе!

З вітальні почувся голос Віалли, вона гукнула:

— Хто там?

Я ривком звільнився від Юрта, упав на коліна перед каміном і вхопив той камінь, що світився найяскравіше. Камінь,