Пограймося в отруту! - Рей Бредбері
У нього вирвався шалений сміх, що увібрав у себе всю ніч, і вічність, і всі божевільні думки.
— Отож хочеш знати, куди йти? — обізвався він нарешті.
— Саме так!
Він кивнув.
— До рогу, направо чотири квартали, потім ліворуч.
Вона швидко повторила.
— Яка там адреса?
— Ґрін-парк, будинок одинадцятий.
— От спасибі! — вона пробігла декілька кроків, потім розгублено зупинилась, безпорадно обхопивши долонями шию. Губи затремтіли. — Дивно якось. Не хочу йти.
— Чому?
— Та тому… Побоююся, що я більше ніколи тебе не побачу.
— Побачиш. Через три роки.
— Справді?
— Я буду не таким, як зараз. Але це буду я. І ти вже ніколи мене ні з ким не переплутаєш.
— Я рада цьому. Твоє обличчя видається мені знайомим. Звідкись я тебе дуже добре знаю.
Озираючись на нього, вона почала повільно йти, а він залишився стояти біля ґанку.
— Дякую, — сказала вона. — Ти врятував мені життя.
— І своє теж.
Тіні дерев впали на її обличчя, пробігли по щоках, майнули в очах.
— Боже мій! Ночами, коли не спиться, дівчата придумують імена своїм майбутнім дітям. Яка дурість! Джо. Джон. Крістофер. Самуель. Стівен. Ось спало на думку — Вілл. — Вона доторкнулася до м’якого, трохи округлого живота, а потім простягла руку в темряву. — Тебе ж зовуть Вілл?
— Так.
У неї хлинули сльози.
Він заплакав разом із нею.
— Все добре, все гаразд, — зрештою промовила вона. — Тепер можна йти. Я більше не повернуся на цю галявину. Слава Богу, і спасибі тобі за все. На добраніч.
Ступаючи по траві, вона пішла у темряву, а відтак з’явилась на тротуарі. На дальньому розі обернулася, помахала йому рукою і зникла.
— Спокійної ночі, — тихо сказав він.
Чи то я ще не народився, подумав він, чи то вона вже давно мертва? Перше чи друге?
Місяць сховався за хмару.
Цей рух спонукав його зробити крок, підійти до ґанку, піднятися по сходах, увійти в будинок і зачинити двері.
Вітер розгойдував дерева.
Знову з’явився місяць, оглянув галявину, де по росяній траві простелилися два ланцюжки слідів: один в один бік, інший — в інший, і які з наближенням світанку повільно, повільно зникали.
Коли місяць завершив свій шлях по небу, внизу залишився безлюдний газон, вкритий рясною росою.
Годинник на вежі вибив шість разів. На сході запалав небокрай. Десь прокричав півень.
Остання робота Хуана Діаза
Філомена з такою люттю захряснула двері, що загасила свічку. Вона і її діти, які без угаву скиглили, зосталися в темряві. Єдине, що можна було розгледіти, — це краєвид у вікні: цегляні будинки, бруковані вулички, однією з яких піднімався вгору пагорбом гробар із заступом на плечі, місячне світло сяйнуло, відбившись від металу, коли він досяг вершини і зник у темряві цвинтаря.
— Mamacita, що таке? — потягнув її за рукав Філеп, найстарший її син, якому щойно виповнилося дев’ять. Той дивний похмурий чоловік не сказав ні слова, просто стояв у дверях із заступом і кивав головою, доки матір не захряснула двері у нього перед носом. — Mamacita?
— Гробар, — пояснила Філомена, знову запалюючи свічку тремкими руками. — Це означає, що час оренди землі на могилу вашого батька минув. Його викопають і перенесуть до катакомб, де дротом прикріплять до стіни поруч із іншими муміями.
— Ні, Mamacita!
— Так, — сказала вона, обіймаючи дітей, — хіба що ми знайдемо гроші. Так.
— Та я… я уб’ю того гробаря! — вигукнув Філеп.
— Така у нього робота. Якщо він умре, його місце займе інший. За ним — інший, і знову, і знову…
Вони замислилися про того чоловіка і про жахливу місцину, де він жив і працював, і про катакомби, які він теж стеріг, і про дивну землю, в якій мерці висихали, наче пустельні квіти, і тужавіли, мовби підошва, і відлунювали, як барабани, які хтось натягнув і б’є у них; землю, яка породжувала брудно-коричневих шелестких сухих мумій, які лишалися такими назавжди, скріплені, наче штахетини, попід стінами залів катакомб. І думаючи про ці звичні та незвичні водночас речі, Філомена та її діти відчули холод посеред літа, і їхні серця притишилися, перетворившись на пустоти всередині їхніх тіл. Вони ще мить завмирали в обіймах, а тоді Філомена промовила:
— Філепе, ходімо.
Вони відчинили двері й завмерли у місячному сяйві, наслухаючи, чи не чути звіддалік, як сталевий заступ розбиває землю, нагортаючи на купу пісок і глибоке коріння квітів. Але надворі тихо сяяли зорі.
— Всі інші — спати! — скомандувала Філомена.
Двері зачинилися, полум’я свічки хилитнулося.
Срібна ріка місячного світла залила бруківку, стікала з пагорба повз зелені парки й крамнички, і те місце, де трунар збивав докупи гроби, цокаючи, наче велетенський годинник смерті, вдень і вночі, постійно супроводжуючи життя тамтешніх мешканців. Вздовж цієї ріки й бігла Філомена, її спідниця шерхотіла, виповідаючи її жалі, а хлопчик заледве встигав за матір’ю. Вони звернули до муніципалітету.
Чоловік За невеличким захаращеним столиком у тьмяному приміщенні здивовано підняв на них очі:
— Філомено, кузинко моя!
— Рікардо, — вона потисла йому руку. — Ти повинен допомогти мені.
— Коли дозволить Господь, — відповів Рікардо. — Кажи.
— Вони… — гіркий камінь затулив їй вуста, вона спробувала його виштовхнути. — Цієї ночі вони дістають Хуана з землі.
Рікардо, який звівся було з місця, опустився у крісло. Його очі округлились і засяяли на мить, а потім звузились і поблякли.
— Коли не Господь, то його створіння. Чи це так швидко рік минув від Хуанової смерті? Чи це справді оренда закінчилася? — він показав жінці свої долоні. — Ах, Філомено, я не маю грошей.
— Але якби ти поговорив із ними… Ти ж полісмен!
— Ах, Філомено, Філомено! Закон діє лише з цього краю могили.
— Але якщо він дасть мені десять тижнів — всього десять! — то буде майже кінець літа! Навський День прийде. А я зроблю і продаватиму зацукровані черепи — і віддам йому гроші! Будь ласка, Рікардо!
І тільки тепер, не в змозі більше утримувати крижаний холод у собі, бо якби не випустити його назовні, він би заморозив її навіки, вона закрила обличчя руками і заридала. І Філеп, побачивши, що нарешті можна плакати, також заревів, раз по раз повторюючи її ім’я.
— Тоді ось що, — сказав Рікардо й підвівся. — Так, так, я підійду до входу в катакомби і гукну в них, але ж, ох, Філомено, не сподівайся почути відповідь! Хіба що відлуння… Ходімо.
Він начепив на голову службового картуза — дуже старого, засмальцьованого і дуже зношеного.
Цвинтар височів понад церкву, він лежав вище за всі будинки, на пагорбі, вищому навіть за усі
