Пограймося в отруту! - Рей Бредбері

Щойно він сів на ліжку, як схлипування припинилося.

Підійшовши до вікна, він глянув вниз. На галявині нікого не було, лише трава блищала від роси. Хтось залишив сліди, які лягли ланцюжком від краю і до середини галявини, а інший, такий самий ланцюжок вів у сад, що знаходився позаду будинку.

Місяць зупинився посеред неба і освітлював галявину, проте жодної іншої печалі там не було, крім хіба що отих слідів.

Він відійшов від вікна, бо несподівано змерз, і спустився вниз — зігрітися та випити гарячого шоколаду.

До наступного вечора він викинув з думок цей плач, та й тоді подумав, що це мала би бути якась жінка із сусіднього будинку, невдоволена життям, а можливо, не могла потрапити додому і зупинилася вилити свою печаль.

Та все ж?..

Повертаючись у густих сутінках додому, він із подивом спіймав себе на тому, що прискорив ходу від автобусної зупинки. Чого б це?

Ідіот, подумав він про себе. Якась невидима жінка вчора поплакала під твоїм вікном, а сьогодні лише посутеніло, і ти вже ладен бігти стрімголов.

Так, подумав він, але голос!

Чи був він приємний?

Ні. Радше знайомий.

Де ж він чув цей голос раніше, безмовний і плачливий?

Та й у кого запитати, якщо живеш в порожньому будинку, з якого його батьки зникли давним-давно.

Він повернув до себе на галявину і завмер, пильно вглядаючись.

Чого він ждав? Невже вона чекатиме його на тому ж місці? Невже йому так самотньо, що якийсь голос, почутий опівночі, розворушив усі почуття?

Ні. Просто йому кортіло з’ясувати, хто така ця незнайомка.

І не було жодного сумніву, що сьогодні вона повернеться, щойно він засне.

Він ліг спати об одинадцятій, а прокинувшись о третій ранку, запанікував, що проспав диво. А якщо блискавка спалила чи землетрус перетворив півсвіту у пил — а він проспав?!

От дурень, подумав він і, відкинувши простирадла, метнувся до вікна, аби побачити, що насправді він проспав.

Бо на галявині були зграбні сліди.

А він навіть не чув плачу!

Він би вже пішов туди, щоби заколінкувати у траві, але цієї миті по вулиці проїхала поліцейська патрульна машина, яка вартувала темінь і порожнечу.

Як він мав підкрастися до галявини, щось вивідати, понишпорити у траві, якщо поліцейська машина проїхала знову? Що він би їм сказав? Що збирає квіт конюшини? Просапує кульбабки? Що, що?

Його кістки аж потріскували від бездіяльності. Йти вниз чи залишитися?

Пам’ять про цей страшний плач зникала тим швидше, чим сильніше він силкувався його запам’ятати. Якщо він упустить її ще й наступної ночі, то щезнуть навіть спогади.

Позаду нього, в спальні, задзвонив будильник.

Дідько, подумав він. На коли ж я його навів?

Він виключив дзвінок, присів на ліжко і почав розгойдуватися із заплющеними очима, чекаючи і прислухаючись.

Вітер змінився. Дерево за вікном гойднулося і зашепотіло. Він розплющив очі і нахилився вперед. Спочатку здалеку, потім ближче, потім знизу долинув тихий жіночий плач.

Вона повернулася на свою галявину, отже, цього разу так просто не зникне. Будь тихо, наказав він собі.

Через відчинене вікно, де колихалися штори, вітер доніс її ридання до нього в спальню.

Обережно. Обережно, але швидко.

Він підкрався до вікна і подивився вниз.

Вона стояла посеред галявини і плакала; її темне, довге волосся лежало на плечах, обличчя блищало від сліз.

І було щось таке у тремтінні її опущених рук, у тому, як вітер беззвучно ворушив її волосся, що він, приголомшений побаченим, заледве не впав.

Він її знав і не знав. Він бачив її раніше і ніколи не бачив.

Поверни голову, подумав він.

Немовби почувши це, молода жінка опустилася колінами на траву, дозволивши вітру розгладити її волосся, схилила голову і заридала так гірко, що йому захотілося крізь власний плач крикнути: «Не плач! У мене розривається серце!»

Вона нібито знову почула, раптом звела голову і, трохи втишена, глянула на місяць, так що він побачив її лице.

І це лице він справді десь уже бачив, але де?

Упала сльоза. Вона кліпнула.

Немов замиготів фотоспалах.

— Боже, порятуй мене! — прошепотів він. — Не може бути!

Він розвернувся і метнувся до шафи, звідки ринула лавина коробок та альбомів. Спочатку він рився навпомацки, потім увімкнув світло, відкинув убік шість альбомів, відтак натрапив на потрібний і заходився квапливо гортати сторінки, і раптом він ахнув і остовпів, потім підніс фотографію ближче до очей і, наче сліпий, побрів назад, до вікна.

Там він глянув на галявину, а потім на фотографію, геть стару, геть пожовклу від часу.

Так, так, усе те саме! Фотографія спочатку осліпила його, а потім ударила в серце. Все його тіло затряслося, по ньому забігали мурашки, коли він нахилився над альбомом, обіпершись на підвіконня, і майже викрикнув:

— Гей, ти! Як ти посміла повернутися? Як посміла зоставатися молодою? Як посміла з’явитись у такому вигляді? Бродиш ночами по моїй галявині, мовби дівчина-недоторка! Та ти ж ніколи не була молодою! Ніколи! Будь проклята, будь проклята твоя гаряча кров, твоя дика душа!

Але він цього не викрикнув і не промовив ні слова.

Зате в його очах щось спалахнуло, немов вогонь маяка.

Плач молодої жінки на галявині урвався.

Вона глянула догори.

Цієї миті альбом вислизнув з його рук і полетів із відчиненого вікна на землю — немовби нічний птах залопотів крилами.

Молода жінка приглушено скрикнула, розвернулася і побігла.

— Ні, ні, — закричав він щосили. — Я не мав на увазі… Повернись!

За лічені секунди він збіг по сходах і опинився на ґанку. За його спиною грюкнули двері, наче хтось вистрелив. Цей вистріл прибив його до поручнів, на півдорозі до галявини, де не залишилося нічого, крім слідів. Вулиця зяяла порожніми тротуарами, та ще маячіли тіні під деревами. Дерева кидали тіні на спорожнілі вулиці, що зяяли тротуарами. У будинку за деревами на другому поверсі награвав радіоприймач. На далекому перехресті прогурчала автівка.

— Стривай, — прошепотів він. — Повернись. Мені не слід було казати…

Він затну вся. Адже він нічого не сказав уголос, а лише думав про це… А його обурення, його ревнощі?

Вона відчула це. Вона якимось чином розчула. А тепер?..

Вона ніколи не повернеться, подумав він. О Боже!

Він мовчки посидів на сходинках ґанку, покусуючи кісточки пальців.

О третій годині ночі за вікном йому почулося зітхання, а потім тихі кроки по траві, він вичікував. Фотоальбом лежав на