Пограймося в отруту! - Рей Бредбері

Вони були юними: їй — чотирнадцять, йому — п’ятнадцять. Дядько Діміті, їхній батько (яке ж гидке це словечко — «батько»!) сидів біля Ліли. Таке неповажне місце він займав уже давно: якось тітка Роуз сказала, що якщо він сидітиме на чільному місці, то через протяг застудить шию. Ох, тітонько Роуз!

Містер Ґреппін вмостив свій маленький, туго обтягнутий штанами зад на стілець і звично поклав лікті на скатертину.

— Я маю дещо сказати, — почав він. — Це дуже важливо. Це триває вже кілька тижнів, і далі так тривати не може. Я закохався. Ох, але ж я вам уже казав про це давним-давно. Того дня я змусив вас посміхнутися, пам’ятаєте?

Очі чотирьох людей не блимнули, їхні руки не ворухнулися.

Ґреппін почав пригадувати. Він повернувся в день, коли змусив їх посміхатися. Два тижні тому. Він повернувся додому, зайшов до їдальні, поглянув на всіх них і сказав:

— Я збираюся одружитися!

Присутні заметушилися, ніби цієї миті щось врізалося у вікно.

— Ти ЩО? — скрикнула тітка Роуз.

— З Еліс Джейн Беллард, — жорстко підкреслив він.

— Вітаємо, — сказав дядько Діміті. — Напевно, — додав він, глянувши на дружину і прочистивши горло. — Але чи це не зарано, синку? — Він ще раз поглянув на дружину. — Так, так, гадаю, тобі зарано. Я б не радив робити це зараз. Ні, не радив би.

— Дім у жахливому стані, — сказала тітка Роуз. — Ми ж роками не робили тут ремонт.

— Ви це казали минулого року та позаминулого, — промовив містер Ґреппін. — І взагалі, — різко додав він, — це мій дім.

Від таких слів щелепа у тітки Роуз відвисла.

— Після стількох років нас відверто виганяють, чому я…

— Вас ніхто не виганяє, годі вже цього ідіотизму, — люто промовив Ґреппін.

— Послухай, Роуз… — м’яко промовив дядько Діміті.

Тітка Роуз опустила руки.

— Після всього, що я зробила…

Саме тієї миті Ґреппін зрозумів, що їм доведеться піти, усім. Спершу він змусить їх мовчати, потім змусить посміхатися, потім, пізніше, він позбудеться їх, наче непотребу. Він не міг привести Еліс Джейн у дім, де безліч таких страхіть, у дім, де тітка Роуз завжди ходить за тобою, куди б ти не пішов, де діти, позираючи на матір, збиткуються з тебе, а дядько, вважай, іще одна дитина, обережно, добираючи слів, радить тобі залишатися парубком. Ґреппін поглянув на них. Це через них у нього не було ні любові, ні життя. І якщо він дасть їм раду, то його яскраві мрії про м’які, розжарені потом кохання тіла можуть стати матеріальними та близькими. Тоді весь дім належатиме тільки йому. Йому й Еліс Джейн. Так, Еліс Джейн.

Їм доведеться піти. Дуже швидко. Якщо він попросить їх піти, що вже часто траплялося раніше, то мине років з двадцять, поки тітка Роуз збере всі свої вицвілі на сонці торбинки та едісонівські фонограми. Вони задовго до того виживуть Еліс Джейн.

Ґреппін поглянув на них і схопився за різницький ніж.

Голова Ґреппіна похитнулась від утоми.

Він різко розплющив очі. Що трапилося? О, він задрімав.

Все це трапилося два тижні тому. Два тижні тому почалася розмова про весілля, переїзд та Еліс Джейн. Два тижні тому. Два тижні тому він змусив їх посміхатися.

Тепер, вирвавшись зі спогадів, він посміхнувся до тихих нерухомих фігур. Вони відповіли йому особливо приємними усмішками.

— Ненавиджу тебе, стара, — звернувся він прямо до тітки Роуз. — Два тижні тому я б не наважився таке сказати. Сьогодні ж, е-е-е, ну… — він стишив голос і повернувся до іншого члена родини. — Дядьку Діміті, старий, дозволь я дам тобі маленьку пораду…

Ґреппін виголосив невеличку промову з ложкою в руках, вдаючи, наче їсть персики з порожньої тарілки. Він уже встиг пообідати в центрі міста в якійсь їдальні: свинина, картопля, яблучний пиріг, стручкова квасоля, буряк та картопляний салат. Однак зараз він прикидався, що їсть десерт, бо насолоджувався цією маленькою виставою. Він вдав, що жує.

— Отже, сьогодні, ви нарешті раз і назавжди облишите цей дім. Я чекав два тижні, треба було все обміркувати. Гадаю, причина, через яку ви так довго лишалися тут, полягала в тому, що я хотів поспостерігати за вами. Коли ви підете, я не зможу бути певним… — його очі раптом наповнилися жахом. — Раптом ви вештатиметеся навколо будинку, галасуючи ночами? Я цього не витримаю. Я взагалі не хочу чути жодного галасу в цьому домі, навіть коли сюди переїде Еліс…

Товстий подвійний килим під ногами гасив звуки й додавав впевненості.

— Еліс хоче переїхати післязавтра. Ми одружимося.

Тітка Роуз лиховісно підморгнула йому — з недовірою.

— О! — закричав він.

Підскочивши, він придививсь уважніше й опустився назад. Рот його конвульсивно скривився. Щоби зняти напругу, Ґреппін зареготав.

— Звісно, це була просто муха, — він дивився, як муха з повільною претензійністю проповзла білою, наче слонова кістка, щокою тітки Роуз і полетіла геть. Цікаво, чому вона вибрала саме цю мить, аби залізти в око тітці та вдати, ніби стара підморгує.

— Сумніваєтеся, що я коли-небудь одружуся, тітко Роуз? Гадаєте, я непридатний до шлюбу, некомпетентний в питаннях любові та любовних обов’язків? Вважаєте мене незрілим, нездатним прилаштуватися до життя з жінкою? Гадаєте, я дитина? Просто мрійник? Що ж! — Зі значним зусиллям йому вдалося заспокоїтися. Ґреппін похитав головою. «Чоловіче, чоловіче, — звернувся він сам до себе. — Це ж була лише муха, а хіба муха може сумніватися в справжності кохання? Може, то ти сумнівався в справжності самої мухи та підморгування? Чорт забирай».

Він вказав пальцем на чотирьох співрозмовників.

— Я піду та піддам вогню у грубі. А за годину я приберу вас із цього дому раз і назавжди. Второпали? Гаразд. Бачу, що второпали.

Надворі починався дощ. Холодна, густа злива заходилася поливати будинок. На обличчі Ґреппіна з’явився вираз роздратування. Гуркіт дощу був єдиним звуком, який він не міг ні спинити, ні перемогти. Від цього не порятують ні нові петлі, ні мастило, ні гачки. Можна, звісно, вкрити дах будинку довгими смугами полотна, щоби стишити звук крапель, але чи не буде це трохи занадто? Ні. Звук дощу ніяк не прибрати.

А зараз він жадав тиші. Ще ніколи в житті вона не була йому настільки потрібного. Кожен звук лякав. Тому їх всі треба було знайти, заглушити та знищити.

Дощ торохтів по даху, як торохтить по столу кісточками пальців нетерпляча людина. Ґреппін знову ковзнув у спогади.

Він пригадав решту. Решту тієї години, того дня двотижневої давності, коли він змусив їх посміхатися…

Він узяв різницький