Пограймося в отруту! - Рей Бредбері
— Ну, — засміявся він. — Я теж.
— Ти? Як таке може бути? Ти впевнений?
— Ну, так. То ти, кажеш, почула, як тебе покликали. Вийшла з дому…
— Все правильно. І це вже не вперше. І, як завжди, нікого не застала. Але тут точно хтось є, бо ж не могло мені почутися?
— Одного разу з’явиться саме той, хто буде гідний твого голосу.
— Ох, не жартуй так зі мною!
— Я не жартую. Повір мені. Так і буде. Вже стільки дівчат чули цей поклик — у різні епохи, в різних місцях, в літню спеку, а то й у зимову холоднечу виходили на мороз і стояли, не замерзаючи, серед заметів, і прислухалися, і видивлялися незнайомі сліди на опівнічному снігу, а мимо пробігав лише старий пес, вишкірюючись у посмішці. Ось така халепа, така халепа.
— О, так, халепа, халепа. — Хоча місяць виглянув лише на мить і відразу ж сховався за хмари, він встиг розгледіти посмішку. — Дурниці це все, так?
— Ні. У хлопців трапляється те саме. У шістнадцять-сімнадцять років починають здійснювати далекі походи. Вони не стоять на галявинах в очікуванні, ні. Але, Господи мій, як вони йдуть! Милі за милями від опівночі до світанку, і повертаються додому безсилими, і дратуються, і падають в ліжка як мертві.
— Прикро, що ті, котрі стоять і чекають, і ті, котрі йдуть усю ніч, не можуть…
— Зустрітися?
— Ага. Прикро, правда?
— Рано чи пізно це стається.
— Ну, мені вже нікого не зустріти. Я стара, страшна, бридка і цей голос чую багато ночей поспіль: він кличе, і я виходжу, а там — нікого. Так і хочеться померти.
— О, прекрасна юна дівчино, — тихо мовив він. — Не вмирай. Вершники вже в дорозі. Тебе порятують.
У його словах було стільки впевненості, що вона мимоволі звела очі, хоча до цього дивилася на свої руки та на власну душу в руках.
— Ти точно знаєш, чи не так? — запитала вона.
— Так!
— Чесно? Не обманюєш?
— Богом клянусь, клянусь усім сущим.
— Розкажи мені ще.
— Більше нема що розказувати.
— Ні, розказуй!
— Все у тебе буде добре. Дуже скоро, одного чудового дня або ночі, хтось тебе покличе, ти вийдеш — а він стоїть і чекає тебе. На цьому гра закінчиться.
— Гра в хованки, маєш на увазі? Надто вже вона затягнулася.
— Вона майже закінчилася, Марі.
— Ти знаєш моє ім’я?!
Зніяковівши, він замовк. У його плани не входило себе видавати.
— Звідки ти знаєш?.. Хто ти такий? — запитала вона.
— Сьогодні вночі заснеш — і дізнаєшся. Якщо будемо занадто багато говорити, то ти зникнеш, а може, я. Тепер я й сам не знаю, хто з нас справжній, а хто — привид.
— Не я! Звичайно, не я. Ось, я відчуваю своє тіло. Я тут. Поглянь! — Вона простягнула йому на долоні останні сльози, які змахнула з вій.
— І справді, реальні. Що ж, люба дівчинко, тоді нічний гість — це я. Явився повідомити тобі, що все буде добре. Ти віриш в особливих привидів?
— А ти особливий?
— Хтось із нас двох особливий, а можливо, ми обоє. Привид першого кохання, привид ще не народжений.
— Я чи ти?
— Парадокси важко пояснити.
— Все залежить від того, як на це подивитися: когось із нас не може бути: тебе або мене.
— Якщо тобі буде простіше, вважай, що мене тут немає. А ти віриш у привидів?
— Здається, вірю.
— Мені здається, що привиди у світі бувають особливими. Не привиди покійників. А привиди бажань і надій, навіть привиди жадоби.
— Не розумію.
— Ну, в тебе бувало таке, що ти лежиш у ліжку ввечері або вночі, не можеш зімкнути очей, і все мрієш, а душа рветься з тіла, немовби хтось посмикує довге біле простирадло, вивішене з вікна? Коли хочеться чогось так сильно, що душа покидає тіло і з неймовірною швидкістю летить за бажаним?
— Так… Було!
— Хлопцям це знайоме, та й чоловікам теж. Коли мені було дванадцять, я читав романи Берроуза про Марс.[11] У них Джон Картер[12] ставав під зірками, здіймав руки до Марса і просив, щоби його прийняли. Тоді Марс хапав його душу, смикав, наче хворий зуб, через космос і опускав поміж мертвих марсіанських морів. Це хлопці, це чоловіки.
— А дівчата і жінки?
— Вони просто мріють. І їхні мрії привидами виходять із їхніх тіл. Воскреслі привиди. Воскреслі надії, воскреслі бажання.
— І йти зимовими ночами постояти на галявині?
— Саме так.
— Можливо, я привид?
— Так, привид-бажання — таке сильне, що воно тебе вбиває, але ніяк не вб’є, трясе і майже розриває.
— А хто ж ти?
— Напевно, привид-відповідь.
— Привид-відповідь. Як кумедно звучить!
— Так. Не встигла ти запитати — а я знаю відповідь.
— Тоді відповідай!
— Добре, слухай, юна дівчинко, юна жінко. Час очікування майже сплив. Час відчаю ось-ось закінчиться. Скоро, зовсім скоро, тебе покличе голос, і коли ти вийдеш у двох лицях — привид-бажання і покинуте ним тіло — перед тобою стоятиме хлопець, якому належить той голос.
— Благаю, не кажи того, чого не станеться! — Її голос затремтів. На очах знову блиснули' сльози. Вона підняла руки, ніби захищаючись.
— Я не хотів зробити тобі боляче. Я прийшов, щоби відповісти.
Міські куранти пробили знову, наче провіщаючи близький світанок.
— Вже пізно, — сказала вона.
— Дуже пізно. Тобі вже час іти.
— Більше нічого не скажеш?
— Тобі не слід знати більше.
Останній відгомін баштового годинника завмер.
— Як дивно, — прошепотіла вона. — Привид-питання, привид-відповідь.
— Нічогенькі привиди, хіба є якісь кращі від них?
— Мені такі не зустрічалися. Ми з тобою — близнюки.
— Значно ближчі, ніж ти гадаєш.
Зробивши крок, вона подивилася вниз і радісно ахнула:
— Ти бачиш? Бачиш? Я можу рухатися!
— Бачу.
— Як це ти казав: хлопці ходять усю ніч, милі за милями.
— Так.
— Якщо я зараз повернуся до себе, то все одно не засну. Мабуть, теж пройдусь.
— Не зволікай, — сказав він тихо.
— А куди йти?
— Ну… — протягнув він і раптом надумав. Тепер він твердо знав, куди її відправити, і раптом розлютився на себе за таке всезнайство, а на неї — за це запитання. Горло стиснули ревнощі. Йому захотілося кинутися по вулиці, добігти до будинку, де в інші часи жив якийсь молодик, розбити вікно, підпалити дах. Що ж буде, що буде, коли й справді так вчинити?
— Куди йти? — запитала вона, не дочекавшись відповіді.
Тепер, подумав він, доведеться сказати. Іншого вибору немає. Якщо не сказати, то ти, мстивий дурню,