Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Вони мертві, а я живий.

— Ми теж мертві…

— Вони живлять вас тліном, а я нагодую вас плоттю.

— …

— Кров’ю тисячі жертв.

— Дж-жах-х-х!

— Дівчинко…

— Я покличу Пса…

Вони вийшли з могил і знали, що Пес мертвий. Моє: «Я покличу Пса» не могло злякати їх.

— Ваша правда. Пес не прийде.

— Але ж ти прийшла…

— Так, — сказала я. — Хоч ви й не знаєте, наскільки це погано.

Я вистрілила, приставивши дуло пістолета йому до живота, але куля наразилася на камінь і затарахкотіла в дулі дитячим брязкальцем.

— Ой, — сказала я.

Витрусила кулю й спробувала ще раз.

— БАХ! — посилаю нову кулю.

Вона впала на підлогу, випалюючи в ній самотній човник у дюнах.

— Ой-йой-йой!

Я стрельнула втретє. Лише хмаринка кам’яного пилу та голова його, що захиталася з боку на бік.

— Ні? — запитала я.

— Ні, — підтвердив він.

— Шкода.

Вони стояли довкіл. Великі, кам’яні та бездушні.

— Відпустіть мене.

— Ні.

— Будь ласка, благаю.

Чотири приставлених до моєї голови кам’яних пістолети.

— Не хочете? Ну, гаразд, — сказала я. — Нічого цього не було. Ніколи. Не було й не буде…

— Здрастуйте, двері.

— Ми не впустимо тебе.

— То й не треба, — сказала я до них та до кам'яних воїнів, котрі все ще стояли в нішах.

Нічого не було. І я почала спускатися вниз білим мармуром сходинок повз тьмяне золото перил. Повз усміхненого консьєржа.

— Там нікого немає.

Чотири пістолети до моєї голови — це нечесно, і я так не граю.

Маленьку дівчинку скривдити легко. Маленьку та вродливу — й поготів.

Я так не граю, і там нікого немає.

— Там нікого немає, — консьєржеві, що повірив мені.

Краще — є Кіт, що чекає на мене біля самого під’їзду.

Вулиця спускається донизу бруківкою та ґратками навколо дерев. Вулиця підіймається вгору яскравими маркізами над вітринами кав’ярень. Сонце зблискує у вікнах. Жовте листя — в жовтих очах Кота.

— Котику, — я пригорнулася до нього.

— Котику! — я залізла на сидіння поруч із ним.

— Котику!!! — побачивши його машину.

— Котику, любий…

— Здрастуй, — відповів мені Кіт.

Його грива, його плоский ніс, м’які руки із сотнею захованих у шкірі ножів.

— Котику.

— Здрастуй, — відповів мені Кіт.

Я бігла чорною вулицею від ратушної площі, від дванадцяти ударів годинника.

Місто було безлюдне. Місто було повне мертвих ліхтарів. Його фонтани були сухі, а метро перетворилося на чорну безодню. Зайти і не вийти. Ніби в нічний під’їзд.

Я бігла, відчуваючи всіх, хто полює на мене. Я бігла, і тупіт моїх черевиків виказував мене луною серед зовсім безгомінного міста.

Декорація для полювання: там бореться Пес, намагаючись зупинити їх; там вони завмерли на перехресті й нюхають плити, намагаючись зрозуміти, де я; там вони мчать зграєю, заганяючи мене у безвихідь — зусібіч, без жодного згуку. Ніч повна чорних очей.

І я втікала від них. Відчувала, що вони наближаються. Знала, що вони наздоженуть.

Темною вулицею, що насправді вела в глухий кут.

І коли притислася до останньої стіни, коли озирнулася, побачивши їх на зігнутих лапах там, де вони завернули в мій глухий кут, коли я майже закричала:

— Ні!

Він востаннє вдихнув дим і, відкинувши цигарку, сказав:

— Агов.

Величезний пустельний хижак — Кіт, який підкрадається нечутно.

— Агов, — зістрибуючи на бруківку