Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Вона наша, — сказали вони.

— Вона занадто молода для вас.

— Вона наша! — тепер це був виклик.

Вони вирішили вбити його.

Кіт кружляв серед них, сичав і розтинав пазурами. Вони гарчали, казились і пускали піну, не спроможні зжерти його. Вони билися так довго. Вони билися двісті сімнадцять секунд. І він переміг.

Простягнувши мені руку, він вимовив:

— Пробач, — і сховав пазурі.

Його рука була така м’яка.

— Не бійся.

— Я не боюся.

— Ходімо?

— Дякую, — сказала я.

Він навчив мене вбивати, дав великого пістолета. Він навчив мене захищатися.

— Котику, — шепотіла я, притискаючись до нього.

А він сказав:

— Годі. Куди тебе відвезти?

— Не знаю, — відповіла я. — Я тепер зосталася сама.

— Не думаю, — сказав Кіт. — У тебе є ті, хто тебе любить.

— В мене є тільки ти.

— Не тільки.

— Я більше нікого не знаю.

— А Вовк?

— Він помер.

— Він помер, — кивнув Кіт. — Хочеш, я розповім тобі про місце, де він похований?

— Ти не підеш зі мною?

— Ні.

— Бувай?

Я не знаю, які квіти полюбляють вовки. І тому купила йому чотирнадцять чорних троянд.

Його могила була так далеко. Вона була захована в чорному мармурі. І на ній написали: «Жив, убивав та був убитий».

Я стояла біля неї, і мені так хотілося плакати.

Чоловік вийшов з-поза надгробків, з-поза верб між ними. Він, як завжди, посміхався, і волосся було довге, а очі сяяли зелено.

Він підійшов до мене і став поряд.

— Ви знали його? — спитала я.

— Здається, так, — сказав Вовк. — А ти?

— Мені так здавалося.

— Ким він був для тебе?

— Я любила його.

— Та ну?

— Як брата, — сказала я.

— Тоді, здрастуй, сестро.

— Як добре, що вони не вбили тебе!

— Вірю, — всміхнувся Вовк. — Мені теж подобається.

Чорні таємниці дикого лісу. Таємниці трясовин і засипаних кістками улоговин. Хіба я могла розпитувати:

— Як?

Хіба він збирався розповісти мені правду?

Вовк прокидався разом із темрявою. Там був його світ, там він жив своїм життям, а опісля відсипався у своїй засипаній цигарковим попелом квартирі.

Він увійшов до Замку Ігор на великі гроші й не помітив погляди сотень жінок, які враз повернули голови.

— Ставлю на дев’яносто сім.

Це він навчив мене таких ігор. Вовк ніколи не вбивав за гроші. Вовк виграв себе у грі на Великі Гроші.

Чоловіки гнівалися, їхні жінки жадали бодай одного погляду, а Вовк грав, і тільки смугасто-червоний круп’є з опудалом метелика на шиї чув номери, на які він ставив:

— Сімдесят сім.

— Виграло сімдесят сім.

— Чотирнадцять.

— Виграло чотирнадцять. Робіть ваші ставки. Виграло вісімдесят, — фішка з ощереною пащею вовка на цифрах вісім і нуль.

— Вина, — сказав Вовк.

— Пригости мене, — просила жінка праворуч.

— Поцілуй мене, — благала інша.

— Сімнадцять, — вимовив Вовк.

— Виграло сімнадцять, — відповів круп’є.

Він