Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська
— Я, — сказав кожен із них.
І Пес почав стріляти, рятуючи мене втретє.
— Їй варто тільки повернути гроші…
— Повір, що мені байдуже, — сказав він.
— Не проганяй мене, — благала я.
— Але ти не можеш залишитися, — сказав Пес.
— Я стану твоєю служницею.
— Ти занадто молода для цього.
— Ти занадто молода, — повторив Кіт наступного вечора. — А маленьку дівчинку кожен може скривдити.
— То захисти мене.
— Тримай.
І він дав мені пістолет, щоб уже позавтра я стояла позаду Пса, промовляючи:
— Хто хоче вбити подружку міліціонера? — І убила двох із його ворогів.
Будинок Вітчима.
— Здоров, Бу-у.
— І ти будь здорова, маленька мантикоро.
Його двері.
— Здрастуйте, двері.
— Ми не впустимо тебе.
Сто Кам’яних Воїнів… Зараз лише четверо було розставлено у нішах темного коридора для того, щоб я не могла пройти.
— Ми не впустимо тебе, — сказали мені двері.
— Невже?
І я вбила їх, відстреливши засови та ланцюжки.
— Ми не…
БАХ! — і вони мертві.
Розбуджене каміння зарипіло, випрямляючи спину. Обсипаючись піском, вони зробили перший крок:
— Дж-жах-х-х!
— Дівчинко…
— Здоров, — посміхнулася я.
— Дівчинко…
— Здрастуйте!
Вони йшли, опустивши руки:
— Дж-жах-х-х!
А мені треба було пройти повз них, щоб дістатися до комп’ютера на Вітчимовому столі.
Він мав чудовий кабінет, затишний, тихий, прохолодний, як печера. Дуб, порослий плющем, струмування води по камінню. Іноді тут була осінь, іноді зоряна ніч.
Величезний стіл. Крісло для століть чекання. Стара каплиця, невидимий у лісі храм.
І комп’ютер, до якого я йшла. До якого не могла дійти.
— Дівчинко…
— Мені лише натиснути на клавішу.
— Дівчинко…
— Мені тільки зазирнути.
— Дівчинко…
— Я лише погляну й відразу піду.
Але вони були глухими.
Шрами, наче на уламкові скелі, малюнок одягу на нерівному камені.
Останнє:
— Дж-жах-х-х!
І пальці, що зімкнулися на моїй шиї.
— От ти й прийшла…
— Я уб’ю вас.
Він не чув.
— Мені боляче.
Він дивився на мене й не бачив.
— Я покличу Пса…
Розділ 5— Знаєш, — сказала Мачуха, коли прийшла вранці з цвинтаря, — тобі варто було б колись піти зі мною.
— Навіщо? — посміхнувся Вітчим.
Виставивши підборіддя, вона притрушувала рожевою пудрою омертвілу від холодних поцілунків шкіру.
— Я б дещо тобі показала…
Вона повела його туди вдень. Не тому, що він боявся, а щоб не знайомити з тими, хто її знав.
— Ось, — сказала вона й стала біля давньої могили.
Кам’яний воїн спирався на щит. Сотні кам’яних воїнів серед сотень могил.
Спочатку він оживив тільки трьох.
Жертовна кров, закляття і коло на піску.
— Я хочу, щоб ви служили мені!
— Тобі?
— А чим ти кращий за тих, кому ми служимо?
