Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська
Заспаною дівчинкою, що тримається за мамину руку:
— Поквапся, бо спізнишся, — я спускалася з пагорба.
Мені так хотілося спати. Палац потьмянів, і тепер тихий, безгомінний та чорний він стояв, заповнений примарами, і його розбиті вікна дивилися, ніби пусті очиці.
А Бойова Машина, Величезний Зламаний Робот, спав на постелі з жовтого листя просто біля стежки в парку, навколо палацу. Він усміхався, йому наснилися гарні сни.
Побачивши його, я зраділа, адже це був добрий знак.
Він такий милий. І тому я пройшла повз тихесенько, щоб не потривожити.
— Спи, мій любий, я не заважатиму тобі.
А коли спустилася з пагорба, мене обступило місто.
— Гррррр…
— Грррр-ахх…
— Геххх…
Місто, що спало цілу ніч.
Я снідала у кав’ярні. Але дуже хотілося спати. І я сказала таксистові:
— Ось гроші. Повозіть мене годину-другу.
Він не поспішав. Був мовчазним. Він прикрив мене своєю курткою і колисав.
Дві години у колисці заднього сидіння.
З кавовою цукеркою за щокою я попрощалася з ним і стала частиною міста, яке спало цілу ніч:
— Гррррр…
— Грррр-ахх…
— Герхрхх…
— Ти безжальна, похмура вбивця!
— Невже? Я миле і ласкаве щеня.
— Ти — сволота!
— Перепрошую, але я не знаю таких слів.
— Ти — паскуда!
— Та ну. Звичайно ж, ні.
Будинок Вітчима. Весь третій поверх.
Коли я прийшла сюди вперше, і він сказав: «Тепер ти житимеш тут», — я раділа. Це було найкраще з того, що я знала. Це було тією самою зіркою, що першою спалахує в нічному небі.
— Ти будеш нашою донею…
Я стала їхньою долею. Беззубою і кульгавою долею.
Я вигадала імена всім кам’яним обличчям над вікнами:
— Бо. Бу-у. Бум-бум.
З кам’яними воїнами було складніше, адже вони не мали облич. Точніше, мали одне обличчя на всіх.
— Ти Бо?
— Ні, Бум-Бум.
— Ти Бу?
— Ні, я Нартемарах.
Спочатку вони приходили і йшли разом з Вітчимом. А зі мною залишався тільки один. Хто? Я не знаю, адже в них не було облич.
А ще гувернантка…
— Ти звільнив И-И!
Я замкнула гувернантку в спальні, я пригостила Воїна ліками, що їх вживала моя названа мати, коли Вітчим забороняв їй ходити ночами.
Я наділа рюкзачок та пішла. І мій шлях розпочався з мармурових сходів цього будинку.
А в ліфті позолочені ручки і лава з підставкою для ніг. Він піднімається так повільно, що встигаєш сісти, насидітися й підвестися.
— Скоро?
Лише другий поверх.
Згодом їх стало п’ятеро. Але я все одно пішла.
Точніше, я побігла, а вони гналися за мною та залишали відбитки ніг на асфальті й трощили стіни, коли наражалися на них.
— Поверни гроші!
— Повернися до батька!
П’ятеро Кам’яних Воїнів. Тоді вони здавалися мені страшними.
Я прибігла до Пса.
— Любий Песику, врятуй мене!
Він зачинив двері, і вони нічого не змогли вдіяти зі мною.
Але я вийшла на вулицю, і вони оточили мене.
— Песику!
Він наблизився, діставши пістолет, і сказав:
— Хто хоче вбити міліціонера при виконанні?
Пес-Песище Розбитий Носище.
— Гаразд, — сказали вони. — Сьогодні вона твоя.
— Хто хоче вбити міліціонера?
