Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Побачите Вітчима — сказала я, — перекажіть вітання.

І я вбила його, залишивши для названого татуся трьох мертвих мисливців на згадку про себе.

Моя маленька квартирко, прощавай. Я любила тебе.

Тепер у мене були гроші, тепер у мене був пістолет. От воно — щастя. Я стрибала по калюжах, і бризки мерехтіли скрадливими вогнями вітрин, ліхтарів та вікон.

Оце і є щастя. Лишалося тільки довідатися, кого ще Вітчим найняв для полювання на мене. Цікаво полічити всіх, хто тепер ганятиметься за мною.

Але вночі Вітчим спить у будинку. Сто Кам’яних Воїнів охороняють його.

Тоді я помахала рукою, і жовтенька машинка зупинилась поряд зі мною.

— Куди?

— Я покажу.

Сто Кам’яних Воїнів. Я нічим не докоряла їм. Статуї. У чому можна звинувачувати тих, котрі зійшли з гробниць та вкритих мохом постаментів?

— Це тут.

— Я знаю, — сказав водій.

— Стільки вистачить?

— Авжеж, — відповів він.

Замок Нічних Ігор, Замок Багатоповерхових вогнів та Гучної музики на зарослому дубами пагорбі.

Чорний швейцар відчинив мені двері, чорні охоронці вклонилися мені, чорний чоловік забрав мій намочений дощем одяг.

Хмари білого порошку «ко» у повітрі, зелений дим «лі», що завис над підлогою.

Я обожнюю «ко», іноді я просто не можу без «лі», адже саме вони дарують мені те, чого мені бракує.

Я вдихаю дим, я нюхаю порошок, і мене більше немає. Я стаю такою, якою мені й годилося б бути — маленькою дівчинкою в одному з освітлених вікон. Вони світяться крізь зимове гілля.

Я стою біля плити і готую вечерю тому, хто йде до мене через сніги. І, як завжди, він входить нечутно. Його руки обплітають мене і, обернувшись, я висну у нього на шиї. Його колючий светр! Його щетина! Його:

— Крихітко, як я кохаю тебе!

Тільки в солодкому диму «лі»…

По сходах на четвертий поверх, аби всю ніч спускатися ними — коло за колом, щоб було чим розважати себе до ранку.

— Я ставлю на «двадцять».

— Виграло «двадцять п’ять».

— Я ставлю на «сім».

— Виграло «дванадцять».

— Я ставлю на «тридцять два».

— Виграло «тридцять два». Вітаю.

До бару, аби покрутитися на стільцях і усміхнутися:

— Нехай там буде лише сік.

— Манго?

— А парасольку залиште собі.

Танцювати, здіймаючи руки до блискучих куль під стелею. Вигукувати:

— Хей! — разом із юрбою.

Повернутися до столика і простогнати:

— Води.

Ще один ковток із запітнілої чарки. І знову танцювати, піднявши руки до барвистого світла.

— Ти хто?

— Я тільки танцюю тут.

— Хочеш поїхати до мене?

— Ні-і.

А якщо повільний танець, опуститися на чиїсь груди.

— Я ставлю на «двадцять сім».

— Виграло «двадцять сім» — човен і коса смерті. Я вітаю вас.

— Щось іще?

— Так, тільки тепер без соку.

Дим зеленого «лі» та білий кристал «ко». Я танцюю цілу ніч.

А вранці хотілося