Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

— Їх немає.

— Ти з притулку?

— Уже ні, я втекла звідтіля.

— Справді?

— Справді, — сказала я.

Мені було всього сім років.

— Ти житимеш тут.

— Ви будете моїм татком?!

— Краще. Я зроблю тебе собою.

Я сиділа півроку в його підвалі, на його іржавому ланцюгу.

Колись прикутий до стіни, він зітер його за сорок п’ять років. Але ланцюг не міг лишатися без діла, і він прикував мене.

— Дивись і вчися.

— Зрозуміло.

— Учися любити те, що побачиш.

— І не забувай про ланцюг.

Довгими днями, іноді цілу ніч, я терла його об каміння, намагаючись перетерти.

Мені було сім років, і тоді я на це була неспроможна.

— Ти знову хочеш їсти?

— Ні, — відповідала я.

— Що знову?!

— Ні! Та ви що! Ані трішки!

Але він бив мене, примовляючи:

— Так твоя лють буде лютіша. Адже коли перетреш ланцюг, ти маєш стати на моє місце. Тобі слід буде зробити це зі мною.

Він брав ніж і відрізав руку. Блідий товстий сопун.

— Ти хотіла їсти. Їж.

І кидав її мені.

Але я не хотіла вбивати його, тому що тричі він сідав поруч зі мною і розповідав чудові казки.

Я мріяла, що коли я визволюся, то розчаклую його, і він буде моїм татусем. Він мене любитиме і щовечора розповідатиме казки. А щоб він не надто стомлювався, я допомагатиму йому різати людей на шматки.

Що ж. Я отримала те, про що так мріяла — мій Вітчим убиває людей. Моя Мачуха шукає любові мерців.

Усе, що хотіла.

І навіть трішки більше.

— Збочена погань!

Адже ти не знаєш і третини правди.

Хочеш, я розповім тобі про те, що буде, коли ти помреш? Хочеш уявити, що станеться з твоїм тілом, якщо два тижні воно пролежить на залізному столі в холодному підвалі, який у нього буде колір, і чим воно бризне, коли всадити в нього ніж?

Це нескладно. Вийди, убий і принеси труп. Тицьни в нього пальцем і скажи:

— Він — це я.

А потім роби з ним усе, що хочеш. Усе, про що прагнеш дізнатися.

Я бачила, як це робиться. Дуже просто. Повір, адже я ніколи не брешу.

Чемні дівчатка взагалі ніколи не брешуть. Вони завжди кажуть правду.

Пес порвав мого ланцюга й виніс мене на руках з підвалу.

— Що це? — я не бачила цього так довго.

— Сонце.

— А це?

— Вітер.

— А це?

— Дощ.

Він привіз мене у свою Кримінальну Міліцію, до величезного будинку, повного коридорів і дверей, за одними з яких нас зустрів Залізний Чоловік:

— Привіт. Ти хто?

— Не знаю, — сказала я.

— Добре, — сказав він, загортаючи мене в ковдру. — Крихітко, побудеш поки зі мною.

— А Пес?

— Мені треба йти, — сказав Пес.

І я почула, як, опинившись за стіною в сусідній кімнаті, він питав:

— То як?

А потім голос чоловіка, що кидав мені на підлогу їжу:

— Я сам усе розповім.

Казки. Його чудові, чарівні казки. Він повинен був розповісти їх.

А замість цього нецікаве і монотонне:

— Я вбив.