Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська
Продавець став переді мною навколішки.
— Зручно?
Я тупнула:
— Дуже.
— Чого вам ще?
Я залишила пальто в крамниці. Я залишила там гаманець.
— Ти просив мене зателефонувати?
— Не з телефонного автомата, — сказав Вітчим. Його машини не змогли визначити місця, звідки я телефоную.
— А в мене горе, — сказала я.
— Мені шкода. — сказав Вітчим.
— Мої тато і мама померли. Їх більше немає.
— Приїжджай до нас, — сказав він. — Ми завжди чекаємо на тебе.
— Дякую, — сказала я. — Але мені треба побути насамоті.
Усі померли. Я залишилася зовсім сама. Помер Пес, помер Вовк, померли мої татусь і мама.
Настала ніч, ішов дощ, а під моїм під’їздом стояла машина, в якій сиділи ті, що чекали на мене. Чекали, щоб убити й відвезти до Вітчима.
Я побачила їх, хоч у машині було темно.
Я стояла під деревом, ішов дощ, усі повмирали, а мені доконче треба було потрапити додому.
Зашелестівши паперовими ярличками нового одягу, я повернулася назад. Пройшла вздовж будинків і вийшла до чорної води.
Будинок. Милий будинок, що чекає на мене під дощем. Мені вкрай треба було потрапити туди.
Піднятися в ліфті, вийти на дах, торкнутись рукою хмар.
А потім перейти від однієї вежі до другої, спуститись у свій під’їзд, на свій поверх, до своїх нових дверей.
Вони поставили нові двері й нові замки.
Проте на мене чекали. Піднявшись навшпиньки, я простягла руку вгору до одвірка, щоб знайти там новенький блискучий ключ.
Вони чекали на мене біля під’їзду, і в квартирі було темно.
— Ти нудьгувала?
— Дуже.
— Я теж.
— …
— Залишся.
— Не можу.
— Залишся. Я благаю тебе.
— Мені шкода, але я не можу.
Моя маленька квартирка зберегла пахощі моїх парфумів.
В кухні я взяла ніж. У спальні я залізла на ліжко з ногами, встромила його в стіну і, розрізавши шпалери, засунула руку у приховану за шпалерою порожнечу. П’ять пачок грошей, мій запасний пістолет…
— Файно!
І одразу затисла рот рукою. Адже обіцяла собі бути чемною дівчинкою. Я пляцнула себе по губах і суворо сказала собі:
— Ти ж обіцяла.
— Я більше не буду, — відповіла я.
П’ять пачок грошей, мій важкий і великий пістолет та нові набої. Влучивши в тіло, вони залишають у ньому тридцятисантиметрові отвори.
— 3-ззз-д, — я стрималась і похвалила себе.
Моя улюблена затишна квартирка. Я навіть не можу нічого взяти з собою. Я більше ніколи не повернуся сюди. Але ж Вітчим шукатиме мене тут, і йому буде сумно приходити сюди, і знову й знову блукати безлюдними кімнатами.
Ні. Я мушу залишити йому бодай щось.
Я підійшла до стіни й натисла на вимикач. Аби тим, що чекають на мене біля під’їзду, було видно: я вже тут.
Вони скрадалися попід стінами. Один присів, виставивши пістолета вперед, а ще двоє почали повільно обходити його. Вони полювали, вони йшли крізь ліс, вони спускалися по скелях. Я розуміла, як це багато важить для них, тому була найсумирнішою здобиччю з усіх їхніх пожив.
Я сиділа й чекала на них на краю канапи, у будь — який момент готова підвестися та сказати:
— Згода. Ведіть мене, куди бажаєте. Я розумію. І я піду.
Нарешті один із них сів біля дверей кімнати, а двоє стали позад нього.
Я зробила їх щасливими. Протягом п’ятнадцяти секунд.
— Здаюся, — сказала я. — Можете вести мене до Вітчима.
Вони перемогли. Вони наказали мені:
— Підводься.
Вони виконали завдання, вони впіймали
