Танок з драконами - Джордж Мартін

— Якщо в нього досі лишилося стільки.

Септон Келадор зробив знак зірки. Отел Ярвик забуркотів. Бовен Марш промовив:

— Хтось би сказав, що це зрада. Вони ж дичаки! Варвари, грабіжники, ґвалтівники. Радше звірі, ніж люди!

— Тормунд геть не такий, як ви кажете, — заперечив Джон. — Не більше, ніж Манс Розбишака. Та навіть якби кожне ваше слово було правдиве, Бовене, вони однак люди. Живі люди — такі, як ви і я. Зима насувається, панове старшина, і коли насунеться, нам, живим, доведеться стати пліч-о-пліч проти мертвих.

— Сніг-сніг! — заверещав крук князя-воєводи Мормонта. — Сніг-сніговій!

Джон на нього не зважив.

— Ми потроху допитуємо дичаків, яких привели з гаю. Кількоро оповідають цікаву байку про лісову відьму на прізвисько Матінка-Кротиха.

— Матінка-Кротиха? — перепитав Бовен Марш. — Оце так ім’ячко!

— Кажуть, вона влаштувала собі житло у печері, викопаній під порожнім деревом. Якщо не брешуть. Хай там як, вона мала видіння про зграю кораблів, що прибуде понести вільний нарід до безпеки потойбіч вузького моря. Тисячі вцілілих у битві мали досить розпачу, щоб їй повірити. Матінка-Кротиха повела усіх до Недолі — молитися і чекати порятунку з-за моря.

Отел Ярвик насупив брови.

— Я не розвідник, але… Недоля — нечисте місце, так кажуть. Зурочене. Навіть ваш дядько, воєводо Сніговію, казав те саме. Навіщо туди іти?

Джон мав перед собою на столі мапу. Він обернув її, щоб усі бачили.

— Недоля стоїть на закритій від вітрів затоці. Там є природня гавань, куди можуть зайти найбільші кораблі. В околицях багато дерева і каміння. У водах чимало риби, неподалік залягають тюлені та морські корови.

— Так-то воно так, — відповів Ярвик, — та я б там і однієї ночі не ночував. Ви ж знаєте, що розповідають.

Джон справді знав. Недоля потроху розбудовувалася у невеличке містечко — найбільшу подобу міста на північ від Стіни… доки однієї ночі шістсот років тому її не знищило пекло. Людей забрали у рабство або забили на м’ясо — залежно від того, чию оповідь слухати — а хати і палати поглинуло полум’я таке жарке, що спостерігачі далеко на півдні, на Стіні, думали, чи не сходить на півночі нове сонце. Потім ще півроку на страхолюдну пущу і Тремтливе Море падали дощем вуглини та попіл. Купці доповідали, що там, де колись стояла Недоля, вони побачили жахливе спустошення, пустку спалених дерев і зчорнілих кісток, забиті набухлими трупами води… і почули моторошний вереск з печер, що роззявляли роти високо у скелях над колишнім селищем.

Від тієї ночі минуло шість століть, але Недолі й досі страхалися люди. Джон чув, що дика пуща повернула собі те місце; розвідники додавали, що в порослих кущами та бур’янами руїнах тепер живуть гемони-трупоїди та вогняні привиди з нечистою жагою до крові.

— Я б такого притулку теж собі не обрав, — відповів Джон, — але чув, що Матінка-Кротиха проповідувала вільному народові, як вони знайдуть спасіння там, де колись знайшли згубу.

Септон Келадор закопилив губи.

— Спасіння приходить лише через Седмицю. А та відьма прирече їх усіх на смерть.

— Чим, напевне, врятує Стіну, — додав Бовен Марш. — Хіба ми говоримо не про ворогів? Хай собі моляться серед руїн, і якщо їхні боги погодяться надіслати кораблі, що понесуть дикунів до кращого світу, так тому й бути. У нашому світі я не маю для них зайвих харчів.

Джон розім’яв пальці мечової руки.

— Галери Котера Пайка час від часу проминають Недолю. Він каже, там нема де сховатися, крім печер. Його люди звуть їх верескливими печерами. Матінка-Кротиха і ті, хто за нею пішли, загинуть там від холоду та голоду. Багато сотень. Ба навіть тисяч.

— Тисяч ворогів. Тисяч дичаків.

«Тисяч людей, — подумав Джон. — Чоловіків, жінок, дітей.» Гнів закипів у ньому, та заговорив він голосом тихим і холодним.

— Ви й справді сліпі, чи просто не хочете бачити? Як гадаєте, що станеться, коли цих «ворогів» наздожене смерть?

Крук над дверима промурмотів:

— Смер-рть, смер-рть, смер-рть.

— То я вам розкажу, що станеться далі, — вів далі Джон. — Мертві постануть знову, багато сотень і багато тисяч. Вони постануть упирями з чорними долонями та блідими блакитними очима. І прийдуть по наші душі.

Він рвучко зіп’явся на ноги, стискаючи і розтискаючи пальці мечової руки.

— Дозволяю піти.

Септон Келадор підвівся, сіріючи лицем і пітніючи. Отел Ярвик — наче заціпенівши, Бовен Марш — блідий, зі стисненими вустами.

— Дякуємо вам за приділений час, воєводо Сніговію.

І вийшли без жодного зайвого слова.

Тиріон

Свиня мала лагідніший норов, ніж більшість коней, якими йому траплялося їздити. Терпляча, міцна на ногах, вона прийняла Тиріона, що видерся їй на спину, без жодного вереску — хіба що рохнула. І стояла нерухомо, поки він тягнувся по щита і списа. Та коли карлик підібрав повід і стиснув ногами боки, льоха рушила негайно. Звали її Купка — на знак чималої купи грошей, яку вона приносила своїм господарям, відколи ще поросям була привчена до сідла та поводу.

Коли Купка жвавою ристю потрусила чардаком, мальована дерев’яна броня заторохтіла. Тиріонові пахви щипав піт, краплі стікали на рубець носа з-під завеликого, погано припасованого шолома. Та все ж на одну божевільну мить він відчув себе власним братом Хайме на турнірному бойовищі — з лицарським списом у руці, вбраним у золотий обладунок, що сліпучо сяяв під сонцем.

Втім, щойно почувся регіт, мрія швидко розвіялася, і він більше не був хвацьким турнірним поборником, а лише карликом верхи на свині, який стискав у руці довгу жердину, намагаючись розважити п’яних і збентежених жеглярів у таємній надії покращити їм настрій. Десь глибоко у пеклі лютував батько і хихотів Джофрі. Тиріон відчував, як їхні холодні мертві очі дивляться його блазенську виставу — не менш уважно, ніж жеглярі «Селаесорі Кворан».

І ось назустріч виїхала суперниця — Копка на великому сірому собаці. Її смугастий спис п’яно хилитався з боку в бік, поки тварина стрибками долала чардак. Її щит і обладунок було пофарбовано червоним; фарба добряче вицвіла і полущилася. Його власний обладунок був синій. «Не мій. Шажиків. Бороньте боги, щоб мій не став.»

Тиріон вдарив п’ятами по Купчиних стегнах, розганяючи її до швидкості нападу. Жеглярі заохочували його тюгуканням та свистом. А чи справді заохочували? Може, насміхалися і бажали впасти? Цього він