Танок з драконами - Джордж Мартін

— Ця свиня — половина всієї худоби в її господарстві.

— Чого ж лише половина? Якби жеглярі були гіскарцями, то з’їли б і собаку. — Мормонт роз’єднав грудину та спину панцера. — Скажи їй.

— Гаразд, скажу.

Сорочка просякла потом і липнула до грудей. Тиріон смикнув її кілька разів від себе, сподіваючись на подих легіту. Дерев’яний обладунок був жаркий, важкий і страшенно незручний; половина його ваги складалася зі старої фарби, якою шар за шаром, разів сто панцир перефарбовували наново. Тиріон пригадав, як на весіллі Джофрі один вершник показував на броні лютововка Робба Старка, інший — знак та кольори Станіса Баратеона.

— Для виступу перед королевою Даянерис нам знадобляться обидві тварини, — мовив карлик.

Якщо жеглярі заберуть собі в голову забити і з’їсти Купку, ані він, ані Копка їх не зупинить… але чималий меч пана Джорага змусить замислитися.

— То це так, Бісе, ти сподіваєшся вберегти собі голову?

— Пане Бісе, коли ласка. Ви розмовляєте з лицарем-герцівником. А відповідь буде — так. Щойно її милість взнає мої справжні чесноти, то вже не відпустить, а кохатиме, як рідного. Зрештою, я приязний малий, багато знаю корисного про свою рідню. Але те коли ще станеться… спершу маю до неї чимось піддобритися.

— Штуками та витівками своїх злочинів не змиєш. Даянерис Таргарієн — не мала дитина, якій можна задурити голову стрибками чи дотепами. Вона вчинить з тобою, як належить по правді.

«Е ні, оцього не треба.» Тиріон окинув Мормонта поглядом різнокольорових очей.

— А тебе вона як привітає, ця правдива королева? Теплими обіймами? Дівчачим хихотінням? Катовою сокирою? — Побачивши гнівне збентеження лицаря, Тиріон вишкірився. — Чи не чекаєш ти, щоб я повірив, наче в тому бурдеї ти справляв якесь доручення королеви? Або захищав її за півсвіту від неї самої? А чи не могло статися, що ти тікав од гніву драконової королеви, бо вона випхала тебе у три вирви? Але з якого дива їй тебе… ой, стривай, ти ж за нею шпигував!

Тиріон квохнув зі сміху, наче курка.

— І тепер ти сподіваєшся повернути її прихильність, подарувавши мене? Кепсько придумано, кажу відверто. І скоєно у п’яному відчаї. От якби я був Хайме… адже Хайме вбив її батька, а я — лише свого власного. Гадаєш, Даянерис мене стратить, а тебе пробачить? Вельми вірогідно, станеться протилежне. Може, це тобі варто скочити на ту свиню, добрий лицарю пане Джорагу? Нап’ясти залізне блазенське вбрання, наче Флоріан-…

Ударом, завданим дужою лицарською рукою, Тиріонову голову повернуло набік і гепнуло об чардак, аж вона підскочила. Намагаючись зіп’ястися на коліно, він відчув, як рота наповнює кров, і виплюнув вибитого зуба. «Гарнішаю з кожним днем; зате, схоже, штрикнув просто у рану.»

— Невже карлик сказав вам щось образливе, добрий лицареньку? — невинно запитав Тиріон, тилом долоні витираючи пухирі крові з розбитої губи.

— Мені обридла твоя чорна пащека, курдупелю, — мовив Мормонт. — У тебе в роті ще лишилося кілька зубів. Якщо хочеш їх зберегти, раджу уникати мене решту нашої подорожі.

— Нелегка справа! Ми ж поділяємо одне помешкання.

— Знайди собі сам, де спати. Внизу чи на чардаку, байдуже — аби мої очі тебе не бачили.

Тиріон так-сяк випростався на ноги.

— Воля твоя, — відповів він здорованеві крізь повний рот крові, але той вже пішов, гупаючи чоботами по дошках.

Унизу, в корабельній куховарні, Тиріон саме полоскав рота розведеною водою оковитою і щулився, коли щипало — аж тут його знайшла Копка.

— Я чула, що сталося. Вам боляче?

Він здвигнув плечима.

— Трохи крові й вибитий зуб. — «Гадаю, йому боліло сильніше.» — Отакий лицар! Сором казати, та коли нам знадобиться захист, я б на пана Джорага не покладався.

— Що ви таке зробили? Ой, у вас губа кровить. — Вона витягла з рукава хусточку і промокнула рану. — Що ви йому сказали?

— Кілька істин, які панові Цапу-Битливому не надто сподобалося почути.

— Не треба вам кепкувати з нього. Ви хоч щось тямите, чи ні? Не можна так розмовляти з великими людьми. Бо ж буде гірше! Пан Джораг міг викинути вас у море, а жеглярі сміялися б, дивлячись, як ви потопаєте. Майте обережність коло великих людей. Будьте з ними веселим, загравайте, смішіть, розважайте — так учив мене тато. Хіба вам тато не розповідав, як треба поводитися з великими людьми?

— Мій татко називав їх «простолюдом» чи «бидлом». І веселим ти б його не назвала.

Тиріон зробив ще ковток розведеної оковитої, потеліпав у роті, виплюнув.

— І все-таки я розумію, про що ти. Мені ще багато вчитися про те, як бути карликом. Якби ж ти мала ласку трохи мене повчити… у перерві між герцями та галопуванням на свині.

— Навчу, м’сьпане. І дуже радо. Але… про які істини ви казали? Чому пан Джораг так сильно вас побив?

— Чому? Та з великої любові. З тієї ж причини, що я зварив того співця у юшці.

Він згадав Шаю і погляд її очей, коли в шию їй врізався ланцюг, накручений на кулак. Ланцюг золотих правиць. «Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.»

— Скажи мені, Копко, ти… цнотлива дівчина?

Вона зашарілася.

— Так. Звісно. Хто б схотів…

— Отакою і лишайся. Кохання — то божевілля, тілесна хіть — отрута. Бережи свою цноту — житимеш щасливішою. І згодом навряд чи опинишся у зачуханому бурдеї на Ройні з хвойдою, що трохи нагадує твоє втрачене кохання.

«І не тікатимеш світом, сподіваючись знайти, де в ньому місце шльондрам.»

— Пан Джораг мріє врятувати свою драконову королеву і розніжитися у теплі її безмежної дяки. Але я дещо знаю про вдячність королів та королев. Тому радше взяв би палац у Валірії.

Він зненацька обірвав сам себе.

— Ти відчула? Корабель рушив!

— Справді! — Обличчя Копки запашіло радістю. — Ми знову пливемо! Вітер…

Вона побігла до дверей.

— Хочу побачити. Нумо біжимо, хто перший! — вигукнула вона і прожогом вискочила у двері.

«Вона ж зовсім юна, — мусив нагадати собі Тиріон, поки Копка видиралася вгору крутими дерев’яними сходами так швидко, як дозволяли коротенькі ніжки. — Майже дитина.» І все ж її збудження щось зачепило йому в душі. Він посунув за дівчиною нагору.

А там поверталося до життя вітрило — надималося черевом,