Танок з драконами - Джордж Мартін
Гота уважно роздивився кожну по черзі. Обара… чорні нігті, виварена шкіра, сердиті, близько посаджені очі, тьмяно-брунатне волосся кольору щурячого хутра. Німерія… неквапна, гнучка, вишукана, шкіра кольору оливи, довга чорна коса переплетена дротом червоного золота. Тієна… блакитноока білявка, розквітла жінка, схожа на юну дівчинку, з м’якими руками та тихим лагідним смішком.
Тієна відповіла за усіх трьох.
— Найтяжче, дядьку — сидіти без діла. Дайте нам доручення, будь-яке… і побачите від нас найщирішу, найвірнішу покору вашій ясновельможній волі.
— Це добре чути, — зауважив великий князь, — але слова — то вітер. Ви — доньки мого брата, я люблю вас як свою рідну кров, але навчився не надто вам довіряти. Тому хочу від вас присяги на вірність. Чи присягаєтеся ви служити мені й виконувати мою волю?
— Якщо мусимо, то присягнемося, — відповіла панна Нім.
— Тоді присягніться негайно. Могилою свого батька.
Обара спохмурніла лицем.
— Якби ви не були нашим дядьком…
— Але я є вашим дядьком. І вашим володарем. Присягніться — або забирайтеся геть.
— Я присягаюся, — відповіла Тієна. — Могилою мого батька.
— Я присягаюся теж, — мовила панна Нім. — Іменем Оберина Мартела, Червоного Гаспида Дорну, кращим від вас воїном і правителем.
— Авжеж, — додала Обара. — І я теж. Іменем батька. Присягаюся.
Напруга дещо спала з обличчя великого князя. Гота помітив, як він відкинувся у своєму кріслі. Доран простягнув руку, князівна Аріана кинулася до нього підтримати її.
— Скажіть їм, батьку.
Великий князь Доран вдихнув хрипко, зсудомлено.
— Дорн ще й досі має друзів при дворі. Друзів, що повідомляють нас про речі, які нам знати не дозволено. Серсеїне запрошення — підступ, омана. Тристан ніколи не досягне Король-Берега. Дорогою назад, десь у королівській пущі, загін пана Балона спіткає напад розбійної зграї. У тому нападі мій син загине. Мене запросили до двору лише затим, щоб я побачив той напад на власні очі й не винуватив королеву. Хто будуть ті розбійники? Вони у нападі гукатимуть «Півпан, Півпан!». Пан Балон може навіть краєм ока помітити постать Біса, хоча ніхто інший його не побачить.
Арео Гота не думав, що Піщаних Змійок може щось вразити аж до глибин душі. Та вочевидь, помилявся.
— Бережи нас, Седмице, — прошепотіла Тієна. — Тристана? За що?!
— Те бабисько, мабуть, конче збожеволіло, — мовила Обара. — Він же ще хлопчик!
— Нечувана мерзота! — додала панна Нім. — Я б ніколи не повірила, що на таке здатен лицар Королегвардії.
— Вони присягаються коритися наказам, от як сотник моєї варти, — мовив великий князь. — Я теж плекав сумніви, та ви самі бачили, як збентежився пан Балон, коли я схотів поїхати морем. Адже корабель зруйнував би задум королеви.
Обара потемніла обличчям.
— Поверніть мені списа, дядьку. Серсея прислала нам голову? Ми повернемо їй віз голів!
Великий князь Доран здійняв руку. Кісточки її були темні, як вишні, і мало не такі ж завбільшки.
— Пан Балон є гостем під моїм дахом. Він куштував від мого хліба та солі. Я не дозволю чинити йому шкоду. Ні, ми поїдемо до Водограйних Садів, там вислухаємо розповідь Мирцели і надішлемо крука його королеві. Дівчинка попрохає вистежити і спіймати людину, яка її поранила. Якщо я розсудив правильно, Лебедин — не з тих лицарів, що зможуть відмовити. Тоді ти, Обаро, повезеш його до Горіскиту, щоб запопасти Темну Зорю в його лігві. Дорнові ще не настав час відкрито кинути виклик Залізному Престолу, тож ми мусимо повернути Мирцелу матері. Але я з нею не поїду. Це доручення ляже на тебе, Німеріє. Ланістерам це не сподобається — так само, як не сподобалося, коли я надіслав їм Оберина. Але відмовити вони не насміляться. Нам потрібен голос у їхній раді та вухо при їхньому дворі. Але стережися, бо Король-Берег — то зміїне кубло.
Панна Нім посміхнулася.
— Ви ж знаєте, дядечку — змії мені до смаку.
— А що робити мені? — запитала Тієна.
— Твоя мати була септою. Колись Оберин розповів, що вона читала тобі з «Семикутної зірки» ще в колисці. Ти теж поїдеш до Король-Берега, але на інший пагорб. Відродилися Мечі та Зірки, і новий верховний септон вже не та лялька на мотузочках, якими були його попередники. Спробуй наблизитися до нього.
— Чом би й ні? Біле мені пасує. Я в ньому виглядаю такою… чистою.
— От і добре, — мовив великий князь, — добре.
Він завагався.
— Якщо… якщо найближчим часом стануться певні події, я надішлю кожній з вас звістку. Бо у грі престолів усе швидко міняється.
— Я знаю — ви не зрадите наших сподівань, сестрички. — Аріана підійшла до кожної по черзі, узяла за руки, легенько поцілувала у вуста. — Обара, люта войовнице. Німерія, найрідніша сестричко. Тієна, мила та лагідна. Люблю вас усіх. Хай буде з вами сонце Дорну.
— Несхилені, нескорені, незламні, — разом вимовили Піщані Змійки.
Коли її сестри у перших пішли, князівна Аріана лишилася при батькові. Лишився і Арео Гота — бо тут було його місце.
— Вони доньки свого батька, — зауважив великий князь.
Мала князівна посміхнулася.
— Три Оберини з цицьками.
Великий князь Доран засміявся. Гота так давно не чув його сміху, що вже й забув, який він.
— Все ж я вважаю, що до Король-Берега варто було поїхати мені, а не панні Нім, — мовила Аріана.
— Це надто небезпечно. Ти моя спадкоємиця, майбутнє Дорну. Твоє місце — коло мене. До того ж ти скоро матимеш інше доручення.
— Оте останнє слово, про звістку… Ви отримали якісь новини?
Князь Доран посміхнувся до доньки своєю потаємною усмішкою.
— Так, з Лису. Там зібрався чималий флот, і скоро він вийде у море. Головне волантинські кораблі, що повезуть велике військо. Ані слова невідомо, хто вони такі чи куди прямують. Подейкували про слонів.
—
